Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

суттєво обмежені, і це викликало гостру напругу в суспільстві). На сеймі 1766 р. вдалося схвалити частину запропонованих проектів. Однак за підтримкою російського посла князя Миколи Рєпніна навесні 1767 р. під демагогічними гаслами оборони віри було проголошено аж дві конфедерації, спрямовані проти сеймових рішень, а на противагу їм у червні того ж 1767 р. під девізом оборони вольності виникла третя – Радомська конфедерація (втім – теж під опікою Рєпніна), яка звернулася до Катерини II з проханням надати гарантії незмінності давнього устрою.

Підсумком хаосу, в який були втягнуті широкі маси шляхти, наставлені радомською пропагандою проти "тирана" Понятовського, а водночас обурені безцеремонністю російського хазяйнування в краї, стала найбільша й остання зі шляхетських конфедерацій – Барська. Її проголосили в лютому 1768 р. у м. Барі (нині райцентр Вінницької обл.), а до осені 1769 р. паралельно організувалося ще 35 конфедерацій решти воєводств і земель, ставлячи за мету оборону золотих вольностей старопольського республіканізму. Дещо пізніше, у 1775 р., платформа конфедератів була викладена у програмному трактаті одного з ідеологів конфедерації, волинського шляхтича-русина Міхала Вільгорського "O przywróceniu dawnego rządu według perwiastkowych Rzeczy Pospolitej ustaw" ("Про відновлення давнього устрою згідно з первісними засадами Речі Посполитої"). У 1771 р. за особистим порозумінням з Вільгорським спеціальний трактат, присвячений польському суспільному устроєві з його ідеалами золотих вольностей, написав і славетний французький філософ-просвітник Жан-Жак Руссо.

Відповіддю на Барську конфедерацію стала інтервенція російської армії. Розпорошені кінні загони добровольців до 1772 р. протидіяли їй у спосіб партизанської війни по всій території Речі Посполитої – від Литви до підгір'їв Татр, доки врешті не були поодинці розгромлені російським воєначальником Олександром Суворовим.

Конфедерати продемонстрували лицарський героїзм "шляхетського народу", що в обстановці деморалізації політичних верхів зумів зберегти ідеали безкорисливої жертовності в ім'я батьківщини. Однак побічні наслідки, які потягла за собою конфедерація, мали цілком протилежний зміст. Безпосередньо України стосувався, зокрема, накликаний нею ефект Коліївщини, до чого ми ще повернемося далі. Що ж до Речі Посполитої в цілому, то розгром конфедератів став формальною підставою для першого поділу країни: 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії і Австрії підписали угоду,[40] за якою відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. До Пруссії відійшли три північно-західні воєводства, Вармінська єпископська область і північна частина Великої Польщі загальною площею 36 тис. кв. км з населенням 580 тис. чол., до Австрії – землі Малої Польщі, а також Галичина з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. кв. км з 2.650 тис. мешканців, до Росії – східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частина Ліфляндії (Латвії), тобто загалом 92 тис. кв. км площі з 1.300 тис. населення.

Скликаний у вересні 1773 р. сейм під загрозою ще більших територіальних втрат ратифікував угоду. Парадоксально, але цей же сейм започаткував серію радикальних спроб врятування держави шляхом реформ. Саме на ньому була створена Комісія народної освіти (Komisja Edukacji Narodowej), якій вдалося розбудувати нове шкільництво, фактично підготувавши суспільство до радикальних реформ 80-90-х, якими освітяться останні роки існування Речі Посполитої (до змін діяльності Комісії ми ще повернемося наприкінці цього параграфа). У 1775 р. створюється Постійна Рада (Rada Nieustająca) – стрункий виконавчий орган, який за підтримкою короля почав торувати дорогу новаціям, найповніше втіленим у програмі устроєвих реформ Гуго Коллонтая, дрібного волинського шляхтича з походження, уродженця с. Дедеркали (нині Кременецького р-ну Тернопільської обл.).

Ідеалом Коллонтая була централізована конституційна монархія з рівними громадянськими правами шляхти й міщан та збалансованою представницькою системою. Власне цим шляхом пішов так званий Чотирилітній, або Великий сейм, який засідав з осені 1788 до весни 1792 р. І хоча жодній з ухвалених тут прогресивних реформ уже не судилося втілитися в життя, ці роки дійсно сколихнули громадсько-політичну думку в краї. Кульмінаційним пунктом Чотирилітнього сейму, на гаслах якого виразно проступали символи Великої Французької революції 1789–1793 рр. Liberté, Egalité, Fraternité,[41] стала ухвала Конституції 3 травня 1791 р. Вона проголошувала волю народу найвищим сувереном суспільного життя і визначала нові засади державного устрою Речі Посполитої: спадковість монархічної влади, регульованої законом; урівняння в правах шляхти й городян; нормалізацію архаїчних сеймових практик, у тому числі відміну ліберум вето; утворення централізованих органів виконавчої влади тощо.

Відповіддю на цю – вже останню – спробу направи Речі Посполитої, в якій не була зацікавлена жодна з великих сусідніх держав,[42] стала так звана Війна за другий поділ. Формально її ініціювали лідери магнатської опозиції Станіслав Щасний Потоцький, Ксаверій Браницький і Северин Жевуський (Rzewuski), котрі спершу в Петербурзі, а далі в містечку Торговиця (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.) у травні 1792 р. проголосили конфедерацію, спрямовану проти нової Конституції (вже через кілька днів до конфедератів приєдналися російські війська). Наприкінці липня 1792 р. було взято Варшаву, а з серпня по січень 1793 р. проведено переговори про другий поділ Речі Посполитої, згідно з яким Пруссія забирала решту Великої Польщі, а Росія – Центральну Білорусь і Правобережну Україну (без Волині).

Останнім спалахом опору стало повстання березня-листопада 1794 р., очолене польським національним героєм Тадеушем Костюшком (Tadeusz Kościuszko). Хоча формально Річ Посполита ще продовжувала існувати, дні її були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до зброї, щоб або загинути під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від насильства і ганебного ярма. 7 травня Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал, яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активних військових дій. Найактивнішу участь у війні взяли й городяни, особливо мешканці Кракова, Варшави та Вільна.

Придушенням повстання зайнялися пруська і російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу – передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Polonie (Кінець Польщі). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У липні 1796 р. було погоджено, а 27 січня 1797 р. підписано остаточний текст трактату між Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі Посполитої, котрим її