Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Так ще раз відновився кордон між двома частинами України – на цей раз російською і австрійською, який загалом збігався зі старою (ще до Люблінської унії 1569 р.) межею між її литовською та польською половинами. Новинкою в ньому став рубіж по р. Збруч, який розділив навпіл колишнє Подільське воєводство: його східні терени з Кам'янцем і Летичевом належали Росії, а західні – Австрії. Відтак у нове – XIX – століття 80 % мешканців Україні увійшли як піддані Російської імперії. Царський маніфест назвав це актом звільнення і возз'єднання (саме ці дефініції будуть підхоплені російською історіографією XIX ст., а згодом і радянськими істориками). Демагогічне лицемірство стосовно звільнення не потребує коментаря, бо цілком очевидно, що за російським "звільненням" стояв набагато жорсткіший примус людини, ніж в конституційній (нехай і розладнаній) Речі Посполитій. Складніше оцінити тезу про возз'єднання. Попри всю протизаконність цього акту, вчиненого шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії заморочених пропагандою низів, з'єднання польського Правобережжя та козацької України в кордонах одного державного простору вкотре поновлювало перервану нитку їхньої спільності.

Шляхта й городяни Правобережжя.

Феномен хасидизму

До драматичних колізій життя Речі Посполитої XVIII ст. звично прикладають визначення "історія Польщі". Насправді ж її дійовими особами, а нерідко й лідерами була еліта усіх територіальних складників Польсько-Литовської держави – Польщі, Литви, Білорусі, України-Русі. Ідентифікуючи себе з польським політичним народом, вживаючи самоназви поляк і вважаючи своєю батьківщиною Польщу в широкому сенсі, люди околиць Речі Посполитої нерідко під цим словом мали на увазі щось зовсім інше, ніж етнічні поляки – малополяни, мазури чи великополяни. Регіональний патріотизм, регіональна устроєва специфіка і особливості "окраїнної" свідомості накладали свій колорит на їхню поведінку, вивчення внутрішніх механізмів якої ще потребуватиме багатьох зусиль істориків. Для прикладу, певною загадкою лишається те, що найяскравіші патріотичні спалахи, нераз на межі з фанатизмом, пов'язані з шляхтою не польського, а литовського, білоруського чи українського кореня. Так, на сеймі 1773 р. (де був ратифікований перший поділ держави) єдиним послом, який оголосив бурхливий протест, був шляхтич з білорусько-литовського Новогрудка Тадеуш Рейтан: на знак обурення він розірвав на собі одяг і впав на підлогу з криком: "Хто любить Бога, хто вірний вітчизні, нехай зараз від неї не відступається…" Уродженцем білорусько-українського пограниччя був берестянин Тадеуш Костюшко, а волинська шляхта особливо гаряче підтримала Барську конфедерацію, одним з помітних ідеологів котрої, як уже згадувалося, став представник старовинного руського роду Вільгорських Міхал, чиї предки, найімовірніше, мали боярське коріння ще з часів Галицько-Волинської держави. Тут же, на Волині, проявився найактивніший спротив реформам Чотирилітнього сейму, що розцінювалися як замах на золоті вольності. Характеризуючи місцеві шляхетські настрої, Гуго Коллонтай у 1792 р. писав до короля: "Я щонайдужче застерігаю Вашу Королівську Милість, аби поводитися з Волинню обережно, бо то – зіпсовані громадяни…"

У політичних позиціях волинців справді у дивний спосіб перепліталися цілком протилежні полюси – побоювання перед російською експансією і готовність співпрацювати з Москвою, консерватизм у ставленні до селянського питання і просвітницькі погляди на вроджені права людини, сервілізм щодо магнатської верхівки і схиляння перед вояцькою бравадою. Так, у Варшаві говорили, що волинська шляхта тільки й чекає на прихід Москви, готуючись сісти разом з нею на коней. А в той самий час Бенедикт Гулевич, луцький земський писар, лідер волинської шляхти 80-90-х рр. (і вихідець зі старовинного руського роду), розважливо писав: "…не багато здобуде Польща, коли, скинувши ярмо 3-го травня (тобто Конституцію), вернеться під ярмо московських гарантій". Інший приклад – загальною антипатією користувався на Волині Гуго Коллонтай, якому закидали, що він "публікує бунтівні з огляду на підданих твори". Водночас Гулевич у 1791 р. викладає свій погляд на селянську проблему так:

Я – прихильник вольності, не терплю деспотизму і не зношу, щоб мною керував якийсь пан. А мислячи так, чи ж можу я стерпіти, аби мільйони людей були особистими невільниками. Релігія і республіканізм витворюють у мені це почуття, і я мушу простувати за ним…

Можна було б навести ще ряд прикладів на доказ протиріч у поглядах еліти українських околиць Речі Посполитої. Тим-то виглядає підозріло спрощеною усталена точка зору, ніби шляхта Галичини, Поділля, Київщини і Волині проявила підкреслену ворожість до реформ 80-90-х, оскільки саме тут мешкав найчисленніший у державі неосілий і малоземельний шляхетський контингент (ніби його було менше в Мазовії чи Жмуді!), цілком залежний від власників величезних латифундій, сконцентрованих у руках лідерів магнатської опозиції – Потоцьких, Любомирських, Санґушків, Четвертинських, Браницьких, Жевуських, Мнішків та ін. Безрозмірні маєтки й справді, як і століття тому, лишалися своєрідною візитною карткою України. Однак серед людей, що формували політичне кредо тутешнього загалу, бачимо якраз незалежну від магнатів, міцну середню шляхту-панів (пор. розд. III, § 2), що втрималися у бурях Хмельниччини – Ледуховських, Гулевичів, Вільгорських, Вороничів, Єловицьких, Войн-Оранських тощо. Будь-які припущення для пояснення механізмів живучості панського авторитету є ризикованими через невивченість шляхетського типажу XVIII ст. на околицях Речі Посполитої (чи то в Україні, чи Білорусі й Литві), зокрема – в аспекті його ментальних відмінностей від шляхти Коронної Польщі. Тож і автор цих рядків вважає за можливе лише наголосити на цій проблемі як вельми суттєвій для осмислення загального потоку політичного життя Правобережжя.

Що стосується широко взятої культурної сфери, то інтеґрованість української еліти у світ польських поведінкових стереотипів простежується більш рельєфно. Так, у побуті, як і давніше, практикувалася двомовність, проте польська мова стала домінувати не лише в офіційному, але й у приватному спілкуванні, а українській судилося стати засобом зносин з підданими. Безсумнівною престижністю користувався "старопольський" тип шляхтича – втілення чеснот справжнього сармата – хороброго воїна, вірного сина вітчизни, безхитрісного адепта золотих вольностей, якого з рештою шляхти єднають ідеали рівності й братерства крові. Цей загальнопрактикований типаж розповсюджували і магнатські двори. Як у Польщі, так і в Литві, Білорусі чи Україні тут панують однакові стандарти вартостей, серед яких головна роль відведена чоловічим забавам – полюванню, пияцтву і політиці, тобто участі в сеймикових з'їздах, головних осередках провінційного публічного життя. Інший же бік сарматських чеснот являв собою наївну ґлорифікацію старовини, загумінковий консерватизм і загальнокультурну обмеженість, надійно відгороджену від світу схоластичною риторикою єзуїтської шкільної освіти. Тож український