Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Невимовна жорстока радість звучала в останніх його словах, і дикі крики слухачів вторили їй.

— Це ще не все! — закричав Техотль. — Слухайте далі. Коли я заговорив із нею, на нас напали четверо ксоталанкійців! Я вбив одного — ось рана, залишена ним, вона сама свідчить про жорстокий бій. Двох убила вона. Але нам уже погано доводилося, коли в боротьбу вступив цей воїн і розбив голову четвертому! Так! П’ять цвяхів з яскраво-червоними головками вб’ємо ми в стовп помсти!

Він указав на колону з чорного дерева, що зводилася над тронним постаментом. Сотні яскраво-червоних цяток укривали її відшліфовану поверхню — червоноголові цвяхи, убиті в чорне дерево.

— П’ять червоних цвяхів за п’ять ксоталанкійських життів, — тріумфував Техотль, і жахаюча радість, написана на лицях людей, позбавляла їх людського вигляду.

— Хто ці люди? — запитав Ольмек низьким голосом, що нагадував віддалений рев буйвола.

Ніхто з мешканців Ксухотля не говорив голосно, немов тиша порожніх кімнат і безлюдних залів панувала й у їхніх душах.

— Я Конан із Кімерії, — відповів варвар. — А ця жінка — Валерія з Червоного Братства, аквилонська піратка. Ми дезертирували з армії на кордонах Дарфару і хочемо дістатися узбережжя.

— Ви ніколи не дістанетеся узбережжя! З Ксухотля немає виходу! Решту життя ви проведете в цьому місті!

Жінка на троні говорила це голосно й швидко.

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав кімерієць, поклавши долоню на руків’я меча, і став так, аби бачити всю залу. — Чи ви маєте нас за полонених?

— Ти не так її зрозумів, — втрутився Ольмек. — Ми ваші друзі. І не затримаємо вас проти волі. Та, боюся, обставини не дозволять вам залишити Ксухотль.

Він глянув на Валерію і швидко опустив очі.

— Ця жінка, — сказав він, — зветься Таскелою, вона княгиня народу Текультлі. А зараз подайте нашим гостям їжу й напої — без сумніву, вони голодні після далекої дороги.

І він указав на стіл зі слонової кістки. Наші шукачі пригод обмінялися поглядами й сіли за стіл. Кімерієць був виповнений підозр: його суворі блакитні очі невпинно шастали залою, а меч був під рукою. Проте від наїдків й випивки він не відмовився.

І все сильніше притягала його погляд Таскела, хоча сама вона наполегливо продовжувала розглядати білотілу супутницю Конана.

Техотль перебинтував свою рану шматком шовку і теж сів за стіл пригощати своїх нових друзів. Він уважно розглядав кожну страву чи напій і все пробував сам, перш ніж подати гостям. Поки вони підкріплювалися, Ольмек мовчки дивився на них з-під густих чорних брів. Поряд, уперши підборіддя в долоні, сиділа Таскела. Її чорні загадкові очі, сповнені дивним світлом, ані на мить не відривалися від гнучкої постаті Валерії. Позаду трону вродлива, але похмура дівчина поволі гойдала віялом зі страусових пер.

На закуску подали химерні плоди — невідомі мандрівникам, але смачні. Легке червоне вино також мало особливий гострий присмак.

— Ви прийшли здалеку, — сказав нарешті Ольмек. — Я читав книги наших батьків. Аквилонія лежить іще далі, ніж землі стигійців і шемітів, за королівствами Аргос і Зингара, а Кімерія ще далі, ніж Аквилонія.

— Такі ми вже з нею мандрівники, — безтурботно сказав Конан.

— Але як вам удалося пройти крізь ліс — зрозуміти не можу, — продовжував Ольмек. — У давнину кілька тисяч воїнів ледве зуміли подолати всі небезпеки лісу.

— Правду кажучи, нам трапилося одне коротконоге страховище трохи більше від слона, — байдуже сказав Конан, беручи келих, наповнений Техотлем з очевидним задоволенням. — Та ми його вбили, і більше ніяких неприємностей не було.

Карафа з вином випала з рук Техотля і розбилася об підлогу. Він знову зблід. Ольмек схопився, усі інші перелякано й здивовано дивилися один на одного. Деякі опустилися на коліна. Тільки Таскела була байдужа — Конан із подивом зауважив і це.

— Що таке? — запитав він. — Чому ви в мене втупилися?

— Ти… Ти вбив бога-дракона?

— Бога? Дракона вбив, справді. А що, не можна хіба? Адже він збирався нас зжерти.

— Але ж дракони безсмертні! — вигукнув Ольмек. — Можна перемогти подібного до себе, але ніколи ще жодна людина не вбивала дракона. Тисячі воїнів, яких наші батьки вели в Ксухотль, не могли з ними упоратися! Мечі ламалися об їхню луску, як тріски!

— Ось коли б ваші предки здогадалися вимочити списи в отруйному соку яблук Деркето, — набивши рот, повчав Конан, — а потім увіткнули б у драконове око чи пащу, то швидко б переконалися, що дракони не більш безсмертні, ніж усяке інше ходяче м’ясо. Ця дохлятина лежить десь на узліссі. Якщо не вірите — підіть і подивіться.

Ольмек дивився на нього з величезним подивом.

— Саме через драконів наші предки сховались у Ксухотлі, — сказав він. — Вони не зважилися перетнути рівнину і знову заглибитись у джунглі. Проте й без того десятки людей загинули в пащах чудовиськ, перш ніж дійшли до міста.

— Отже, це не ваші предки збудували Ксухотль?. — запитала Валерія.

— Він вже був тут, коли ми вперше прийшли сюди. І навіть його звироднілі жителі не знали, скільки років він існував.

— Твій народ прийшов сюди з озера Зуад? — запитав Конан.

— Так. Понад півстоліття тому плем’я тлацитлан повстало проти стигійського короля і, зазнавши поразки, втекло на південь. Довгі тижні йшли вони через савани, пагорби й пустелі, поки не дісталися величезного лісу. Ішли тисячі воїнів із дружинами та дітьми. І в цьому лісі напали на них дракони, і багато кого розірвали на шматки. І нажаханий народ тікав від них до самої рівнини, посередині якої стояло місто Ксухотль. Вони отаборилися під стінами, не наважуючись покинути рівнину, бо з лісу доносилися звуки міжусобної битви потвор. Проте на рівнину вони не виходили. Мешканці міста зачинили браму й зі стін обсипали нас стрілами. І ця рівнина стала в’язницею племені тлацитланів, тому що повернення через джунглі було б безумством. І першої ж ночі до табору таємно проник раб із міста, людина тутешньої крові. У юності він разом зі своїм загоном заблукав у лісі, і всіх, окрім нього, зжерли дракони.