Читати книгу - "Таврований"

Семен Васильович відвернувся до вікна. Встановилася трагічна пауза.

Петро Петрович зрозумів комісара. Він вже іншим тоном промовив:

— Іди до себе, вуйко. І не попадайся нам на очі.

— Не розумію їх. Ніяких перспектив, а вони борються, — сказав Базима.

— Мені здається, що це велика трагедія українського народу. Конфлікт на роки. Але нам потрібно враховувати у своїй діяльності цю ситуацію. Уже зараз. Не скочуватися до братовбивчої війни, — сказав Руднєв.

Після стоянки в лісі зайняли Корчин. Колона рухалася по пустих темних вулицях села. Воно, здавалося, вимерло. Але якщо в Новій Слободі Путивльського району та інших населених пунктах Лівобережної України і Білорусії від хат залишалися тільки обгорілі труби, то тут спостерігалася інша картина. Білі хати і подвір’я були цілі, але на вулиці не з’явилося жодної людини.

При повному круглому місяці зяяли темні вікна. В деяких з них спалахували вогники і відразу згасали.

Комісар дивився на «мертве» село і здогадувався, чому його вулиці порожні. Його жителі в складі інших борців за незалежність України боролися із з’єднанням у лісі і понесли суттєві втрати.

«Трійка» тіснилася в тачанці Ковпака. Належало форсувати річку Горинь. Можна було перейти міст через водну перешкоду у села Янова Долина. Але там добре укріплений гарнізон ворога. При світлі ліхтарика Ковпак, Руднєв і Базима мізкували біля «стратегічної» карти, як їм краще вчинити.

Прийшли до одностайної думки, що потрібно будувати наплавний міст біля села Здвиждже. В цей час до командирської тачанки підскакав на коні Вершигора. Його руда борода розвівалася на вітрі. Розвідники побували в селі, до якого збиралися будувати переправу, і розповіли, що там вже перебуває з півтисячі українських патріотів.

Коли Петро Петрович доповів про це, Ковпак вибухнув добірним матом.

— Вони заявили, що переправу будувати не дадуть, — додав Вершигора, коли Ковпак трохи заспокоївся.

Ковпак запропонував придушити противника артилерійським вогнем.

— Хай не путаються під ногам, — сказав він. — Не заважають нам. Інакше зітремо з лиця землі.

— Давай не поспішати, зважимо всі «за» і «проти», — зауважив Руднєв.

— Шо зважувати?! Зметемо село з лиця землі, хай подумають наступного разу.

— Для цього не потрібно великого розуму. Але це призведе до жертв не лише військових, а й мирного населення, — знову не погодився з командиром комісар.

Колону зупинили. Командири зайняли найближчу хату. Розмістилися в великій кімнаті, витіснивши господарів в передпокій.

Ковпак забігав по хаті. Швидко скрутив цигарку і кинувся її прикурювати від недогорілих полін. Хоча можна було прикурити від лампи, яка стояла на столі.

Руднєв продовжував сидіти за столом, в голос міркував:

— Відгомони такого бою прогримлять на сотні кілометрів. Це буде на руку німцям, які хочуть звести патріотів і нас, зміцнить у думці місцеве населення, що партизани бандити і їхні вороги. Цього не можна допустити.

Семен Васильович взяв папірець. Написав чистою українською мовою лист. Він просив озброєних людей на тій стороні не перешкоджати проходу червоних партизан України.

— Петрович, — звернувся комісар до Вершигора, — подумай, як передати лист командиру патріотів.

Вершигора взяв записку. «Кого ж послати на таке делікатне завдання?» — Думав він.

До нього підскочила Ганька, яка мимоволі виявилася свідком конфлікту і прийняла його близько до серця.

Вона недавно виміняла вітчизняний автомат на військову форму. І хизувалася в гімнастерці, зеленій спідниці і пілотці.

— Доручіть мені, товаришу підполковник.

Помічник начальника з’єднання з розвідки подивився на Руднєва.

Семен Васильович промовив твердим голосом:

— Забезпечте їй супровід. Нехай переодягнеться.

Ганька пішла в супроводі кількох чоловіків-розвідників.

Повільно минав час. Командир і комісар не розмовляли. Руднєв сидів в генеральській формі, щось думав. Командир теж в генеральській формі тягнув цигарку. В цей час Вершигора, Базима і його помічники розглядали другий варіант: вести бій з німцями за міст в Яновій Долині.

Повернулася з завдання Аня. Її маленькі очі блищали двома зрілими великими вишнями. Вона поправила косинку, витки непокірного волосся. Передала комісару жовтий листочок.

Він прочитав і насупився.

— Не розуміють, з ким мають справу, — промовив.

Ковпак знову розлютився. Підкріплюючи мову добірним матом, прокричав:

— Негайно артилерію! Змести село з лиця землі!

— На таке не піду, — відповів йому спокійно Руднєв.

Ковпак забігав по хаті. Не знав, як вчинити. Командир був рішучим і швидким в своїх діях. Поставити комісара на місце йому не складало особливих труднощів. Але до цього приєднувалася ще одна обставина. Штаб в повному складі підтримував не його, а Руднєва. Про це йому боялися сказати в очі, але він розумів, що і Базима, і його помічники, і Вершигора вважають неправильним стріляти з гармат по мирному населенню.

Комісар теж опинився в скрутному становищі. Він не знав, що робити. Як з найменшими втратами вийти з ситуації, що створилася.

— Обійдемося без бійки, — нарешті вимовив він.

Чотири роти розосередилися на березі Горині. Встановили гармати і кулемети. Почали будувати переправу. Весь штаб вів спостереження за розвитком подій.

З того боку прозвучало кілька пострілів.

— Не стріляти! — Наказав комісар. — Вони нас не спровокують.

Він підкликав до себе командира розвідки другого батальйону