Читати книгу - "Таврований"

Під’їхав до молодих:

— Дощ дістав?

За всіх відповів невисокого зросту з лляним волоссям Михайло Кузьмич:

— Швидше підростемо!

Семену Васильовичу на мить здалося, що дощ припинився. Небо звільнилося від хмар. Він із захопленням подумав: «Ось це люди! Два роки, відірвані від рідних, вони живуть і борються, добуваючи собі спорядження, озброєння і продовольство. Вони весь час під відкритим небом. Крокують під дощем десятки кілометрів. Жодного стогону, ніяких скарг. Що ж це за народ!?».

Підійшли до лісу біля села Корчин. Несподівано зав’язався бій. Обоз з пораненими українськими патріотами врізався в обоз партизан. Руднєв підскакав до тачанки Ковпака. Пересів у неї.

— Що будемо робити, командир?

— Не дають спокою. Треба знищувати.

— Давайте зробимо привал. Виділимо кілька рот, щоб прочесали ліс.

— Правильно. Нада очистить ліс.

Цілий день не припинялася стрілянина. Цілий день тривали сутички. В результаті, ліс очистили від українських патріотів. Взяли багато полонених, зброї, продуктів харчування.

Ковпак знову хотів полонених розстріляти. Руднєв висловив своє «ні». Між командиром і комісаром зав’язалася перепалка. За допомогою членів штабу Руднєву вдалося переконати Діда не розстрілювати патріотів.

До початку липня рухалися по регіону, насиченому українськими патріотами, які нападали на окремі загони партизан, заважали вести розвідку.

Доводилося витримувати і сутички з невеликими поліцейськими гарнізонами з узбеків і туркменів «Туркестанського легіону».

Зупинилися на привал у лісі. Виставили посилені застави. Патріотів України розігнали, але від них можна було чекати всякого. Незважаючи на чисельну перевагу і бойовий досвід партизан, патріоти билися запекло. Семен Васильович спішився з коня. Спробував розслабитися.

— Не очікував, що потрапимо в таку халепу, — сказав він, звертаючись до Базими.

Начальник штабу теж спішився, зняв з обстриженої під машинку голови кашкета. Він звик, що на півночі і в центрі України, в Росії, на півдні Білорусії їх зустрічали хлібом-сіллю. А тут пострілами з гвинтівок і автоматними чергами.

— За що вони так нас ненавидять? — Здивувався.

— Обстановка складна, — промовив, дістаючи з ящика друковану машинку Вася Войцехович.

— Василь Андрійович, розберися в цій каші. Хто з ким воює, за що і за кого. Вони б’ють не тільки німців, а й нас, — наказав йому Руднєв.

Вася, який закінчив сільськогосподарський технікум і військове училище, брав участь у радянсько-фінській війні, про історію судив не тільки за підручниками. Сказав:

— Західну Україну в 1918 році після Брестського миру Ленін віддав. Її розділили на частини. Вона відійшла до Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії.

— Це ми проходили, — зауважив Руднєв. — У 1939 році Україна возз’єдналася. Чому західні українці воюють і проти німців, і проти нас, і навіть між собою? Розтлумач теоретично, що відбувається.

Вася переговорив з полоненими, прочитав спеціальну літературу. Доповів комісару, що визвольний рух у Західній Україні розпочався відразу після поділу регіону на частини. Після вбивства лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Євгена Коновальця в 1938 році в національно-визвольному русі загострилися суперечності. Їх суть полягала в тому, що ветерани проводу українських націоналістів на чолі з Мельником, які перебували в еміграції, схилялися до більш помірних дій, робили ставку на поступове «повзуче» встановлення української державності. Молоді радикали, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях, — С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич та інші вимагали від лідерів ОУН зосередити всі зусилля на боротьбі в Україні.

Так почалося паралельне існування двох українських визвольних організацій. Вони ставили своєю метою незалежність України, але домагалися її по-різному.

Коли почалася війна, патріоти розраховували, що Німеччина допоможе відновити державність, звільнитися від «Совєтов». Вони проводили з Німеччиною спільні дії, але досить швидко зрозуміли, що з їх затії нічого не вийде. Окупант коричневий ще більш жорстокий, ніж червоний.

— Тобто українці воюють за свою незалежність, — вимовив задумливо Руднєв, вислухавши інформацію Войцеховича.

— Виходить так, — відповів той.

— Відчайдушні хлопці, — додав Вершигора.

— Ти, Петрович, організуй мені полоненого.

— Зараз у нас у полоні 15 патріотів. Виберу вам те, що потрібно.

Взяли молодого патріота. Вершигора вів з ним предметну розмову. Хто, звідки, скільки в загоні людей, зброї. Семен Васильович присів поруч з помічником по розвідці.

— Відповідай чесно на мої запитання. Ми тебе відпустимо.

— Задавайте, пане генерал. Спробую відповісти.

— За що ви нас ненавидите? Ми українські партизани. Жителі однієї країни. А ви нас ненавидите.

— Ми ненавидимо Совєти. Ленін використав Західну Україну, як розмінну монету в Першу світову війну. Він позбавив нас своєї батьківщини.

— Але в 1939 році вас приєднали до України.

— В складі СРСР. Нас одразу почали заганяти в колгоспи. Хто упирався, цілими сім’ями вислали до Сибіру. Везли у товарних вагонах. Як худобу. Розвалювали церкви. Скажіть, навіщо нам така влада? Правда у неї на вістрі багнета. Я не вірю вашому жодному слову.

— І ви пішли на службу фашистам?

— Нам все одно, що фашисти, що комуністи. Німці нам обіцяли за боротьбу з вами незалежну Україну.

— Кому ви повірили?! — Не втримався Вершигора.

— Ми не віримо ні їм, ні вам. Боротимемося за незалежність Вітчизни до кінця свого життя.

— Ви ще молодий чоловік. Подивіться і подумайте, що ви можете зробити німецьким окупантам або Червоній Армії. Нічого! Ви тільки погубите себе і своїх дітей.

Молодий патріот розгубився. Не знав, що сказати у відповідь. Потім промовив впевнено:

— Незалежність України буду відстоювати до кінця.

Руднєв встав з-за столу. Подивився на середнього росту молодого селянина, якого ситуація