Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Посестро люба, дорога моя Олено! — кинулася обнімати її на радощах Явдоха.— А я не знала вже, що й думати, як ти тут не появилася в мій святочний день. Спасибі тобі, люба, і хай Бог береже тебе довго на радість бідному людові! Голодна, напевне, з дороги? — спитала співчутливо.

— Ні, під'їла тепер ось, поки ждала, слава Господу нашому і святій Явдокії Преподобній,— перехрестилася Олена, нагадавши Сіркові Софію отим триразовим хрещенням.

Сухувата, але жилава Явдошина гостя була долітня молодиця, невисокого зросту, скромно, одначе добротно і тепло ошатнена в темний адамашковий і габиновий одяг. З чималим мідним хрестом на срібному ланцюжку-ретязьку, вона видалася Сіркові галахурною святенницею. Та згодом її великі чорні очі на чистому вродливому лиці і пов'язані темною хусткою білі коси скрасили перше враження, а трохи сьорблива неспішна мова з оканням — геть поміняла його.

Вже потім він дізнався, що досить освічена навіть у латині та греці, ота галахурна святенниця була онукою чи не екзарха і настоятеля собору Теодора Стратілата у Новгороді, а дочкою ніби боярині Теодосії, після постригу — ігумені, яка замінила їй матір, як та преставилась, у чернечому монастирі.

Та найважливіше було те, що зразу по новгородському заколоті, як Никон став патріархом, її, ігуменю, було заслано схимницею в Арзамаський чернечий монастир, яко єретичку-розкольницю, для спокути гріхів і охрещення іновірців та інородців. Оте місіонерство і давало їй віддушину для прочанства і блукацьких мандрівок во ім'я Спасителя.

— ...Никонові антихристи в гонитві за вигодами та становими благами, як і всілякі бояри та іні опричники,— говорила вона неспіхом, коли всілися знову в застілля,— перестали слугувати своєму чорному людові, найпаче новоохрещеним чи ще не охрещеним інородцям московського розбійного царства,— хрестилася вона двопально, на польський кшталт.

Сірка дивувала її мова, що лише оканням відрізнялася від київської, але й це пояснила згодом гостя.

— Великий Новгород, як і Нижній, в словоглаголанні були прокиївськими, а не московськими, хоч те тепер всюди виживається всіляко. В Московськім вертепнім царстві, що служіння більш собаче і лакузне, тим воно більш поцінне і оплатне. У великорозбійному приказі герої не Мініни і Пожарські, яко боронці, а сатанні Малюти й опричні розбійці. Їхні глаголи Езопові, богохульні, як і богослужебні книги, вони опоганили нашу, а тепер і вашу церкву тщаться споганити. Тому жодної мови, жодних трактатів із дворянами, воєводами, боярами-плутами і п'явками, з антихристовими синодниками, окрім тих, що примкнуть до ущемлених, бути не може! — аж лякала черниця Сірка своєю мовою.

Говорила вона так запально і переконливо, що не вірити їй було неможливо. Ненависть до царату і гріховної церкви бісівської її розпирала несамовитістю і шалом.

— І ірод Олексій, і словоблудний Никон та їхнє воїнство Христове виголошують: «З нами Бог, покоряйтеся Господу нашому і глаголам нашим»,— і, як нетопирі, смокчуть кров робучого людина неперестанно аж до його гибелі. Я бачила в путі сюди людинів у колодках, під батогами, на ланцюгах, виморених, і не лише дворових оброчних, а й зданих на відробітки чорносошців, приписних рукомесників, інородців: калмиків, башкирів, казахів і навіть козаків. По якому резону, питається, людин людинові має слугувати, яко віл? — оглянула вона присутніх.

— Цар Олексій і Никон храми будують на Москві і тим догоджають заповідям Господнім,— докинув Дзиковський.

— Ірод возводив храми, будував бастіони-остроги, підтримував навіть рукомесників та митців усіляких, та не знімає те з нього тиранства і катства, хороший полковнику, а Никон,— спинилася вона,— тщиться месіянином бути, а благословляє четвертування на Болоті в Москві, шибениці освячує, катів напучує одягати тюрики-мішки смертні, повінечні оброки терпить, владикою себе величає всея і всея, обклади дере із мирян, а люд в голоді живе. Для них що більше оброчних робіт, тим менше має сил простолюддя для обуру, спротиву і втечі в Сибіри або на вашу Січ,— знову перехрестилася Олена двопало.— Он чернігівський полковник відбудував Троїцько-Іллінський монастир, заснований ще Антонієм Печерським, а де тепер Степан Подобайло, ваш гетьман, знаєте?.. Не знаєте! А його вбито більше року тому! І з вами так буде, коли не захистите себе від варварів і убивць!

— Їхній хрест,— продовжувала вона,— над булатом ассійським зиждно стоїть або в їх гріховній длані ховається, а молебні, словеса духовні не від Бога Всевишнього, а від калити і мошни! Вони, яко чума і холера, заразні,— знову заговорила вона неквапом.— Без розорення московського лігвища не жити і вам, козаки і козачки, і іним сусідам-інородцям та іновірцям на землях своїх! Тож кличу вас іменем Божим і Святої Богородиці, з'єднуйтесь, гуртуйтесь, сполучайтесь у сув'язь, гостріть сулиці, мечі й сокири-алебарди — і на супостата-царя, який святотатно присвоїв собі милість Божу в самодержавстві, на Никона, в гріхи та єресь загрузлого, та на їхні заблудші воїнства, бо буде вам те, що тверчанам, псковитянам і великоновгородцям з їхніми вічовими дзвонами, старійшинами і духовними пастирями та мнозіми інородцями, які згодилися з ними, нелюдами, трактувати по-людськи,— сьорбала Олена із уст оту нестямну проповідь.

— Киньте їх купно,— продовжила, перехрестившись,— яко фарисеїв лицемірних, в геєну вогненну, бо в словесах-глаголах їхніх трактовок лежить приховано трутизна підколодного змія в медовому єлеї,— знову осінила Олена себе хрестом.— Ніхто так не вмів і не вміє по-римлянськи ділити супротивників і розривати їхні спаї, щоб володіти ними, як те вміє московський вертепний двір. Тільки стара господня віра, віче з вибранців і його дзвони мусять владарювати і ладувати людинами у кожного з наших народів на одвічних їх землях,— аж засинала вона вже від утоми.— Покажи мені, сестро Явдохо,— обізвалась по мовчанці,— мій постільник, бо з дороги зморена я,— обтяжено звелася і, вклонившись усім та осінивши себе хрестом,