Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Якийсь час застільці сиділи приголомшені, мовчки. Похмілля давно вивітрилося, прохолодний вечір хати не остуджував, лампадка горіла рівно, осяваючи таїнством вечері і особливої рідності однодумців.

— Отак: у московському царстві невдоволений кожний посполитий, та навіть і люди з вищого стану, а воно собі міцніє і шириться, хоч попередження пані Олени про судний день, мабуть, дуже слушні,— запалював Дзиковський морочно люльку по приголомші.

— Пан Петро Забіла, гостинно приймаючи нещодавно мене у себе, казав,— вирік у задумі Сірко: — «Все моє»,— впевняло злато. «Все візьму!» — прирік булат. То, думаю, перше нам треба мати отой булат.

— Отож про булат, куме,— обрадів господар,— від шляхти ми, думаю, якось відірвемося, а ось тут, у Слобожанщині, настають події, може, й не менш важливі з огляду на судний день Олени. Пан воєвода, як бачили, самохвал,— заходив господар здалека,— часом і палочник: стрільців у поруб-бурдей ні за що саджає, голодом морить, привласнюючи царську казну. В його домі майна всілякого — не приведи, Господи, стільки, як і у всіх царських регіментаторів, але чує він себе ображеним і обійденим, бо на тому белебні перебуває в постійній небезпеці, як не від ординців, то від стрільців власних. Тому й згодився на сув'язь сотень по ординських сакмах і ромоданах у полки, а нам те більше на руку, ніж йому. Отож,— повторив він,— хоч як ти, куме, потрібен на Січі чи й гетьманові, але тут ще більше — зорганізував би полк із решти охоронних сотень, то й був би він твій булат...

— Не хотів би я присягати цареві й боярам, хоч би й для якоїсь конечної мети,— відповів по мовчанці Сірко.— А ви мене штовхаєте з вашим боярином до цього.

— Про присягу чого турбуватися? — обрадів Симои Павлуха, обізвавшись.— Був би полк із отих сотень, а від присяги можна і відмовитись чи якось відтягти її до отого судного дня...

— Все можна, куме, як захотіти,— продовжив Дзиковський.— Відаємо, що ти в нас делікатний, але ж і справа ця нині делікатна. Треба все зробити спішно і без розголосу, поки цей злодіяка і казнокрад бачить в тому лише жертву, якою зніматиме із себе гріхи перед царем за людоловство. Закрив би ти всі сакми ординські в Слобожанщину одним своїм іменем «шайтан».

— Треба на те, куме, згоджуватися,— встряла Явдоха,— ми тут межуємо з московським людом,— гріла родинним поглядом Сірка,— то всього за роки надивилися. Деякі московити, чув же, бідніші за наших викітчан-осідців, а що тих кровососів у них на тілі, то як бліх на поганому псові. Тому й тікає, найпаче безсімейний московит, від дворянина чи боярина світ за очі, тому він до хижості злобивий, розбійний і злодіюватий. А та матерщина стоколінна із соромітщиною, що й від чад не ховається.

Мова перейшла на інше. Згадали ченця Григорія з Чудового монастиря, Лжедмитрія, якого було вбито в Калузі у Тушинському таборі, Івана Разю, ворохобства у Пскові, в Новгороді, соляні бунти, свейського посланця Франца Меєре, що зачастив до Хмельницького, польського емісара Песецького, Шабаші-бея Мухамедового і Наїм-бея турецького, що привіз найбагатші дари гетьманові на верблюдах. Говорили і про своїх простолюдинів, які в Слобожанщині живуть самоврядувально, користуючись пільгами і не бачачи завтрашнього...

— Кажуть, гетьман тепер податками всілякими обкладає люд і на волостях, і в містах, як ті бояри,— нагадала Явдоха присутнім.

— Війна, кумо, на смерть, то треба ж десь брати статків для неї,— заступився Сірко за Хмельницького.

— Війна війною, а віддавати люд на поталу боярам за срібні старшинські гаразди — гріх непростимий. Недарма ж кобзарі його проклинають у думах,— стояла на своєму Явдоха.

— Та ще ж не знати, добрі люди, куди воно поверне,— заперечив Сірко.— Хворий тепер і недужий, кажуть, пан Богдан.

— Отож і біда,— озвався Симон Павлуха.— Що буде, коли й гетьмана не стане? Був я, пане Сірку, в Дебрянську сотником до приходу полку Мещерського, то набачився,— скаржився Симон Павлуха.— Злодійство почалося вже з першого дня. До жінок наших та дівчат, даруйте, пані Явдохо, в них тваринна похіть...

— Оце і є найболючіша біда нашого жіноцтва тепер,— глянула Явдоха на Симона Павлуху,— а ще коли чоловіків і молодиків вибито на війні, то лихо одне, та й годі. Хоче не хоче, а час дівчині, даруйте, приходить, то лізе під москаля, мов заєць у пасть полоза. Он у Білгороді покриток уже чимало, а це ж лише квіточки, то якими будуть ягоди, можна собі уявити. Оксана Ромоданова — і та скаржилася мені потайно, що, як бояринею стала, рідних батьків може прийняти в себе лише таємно, коли воєвода десь відлучиться. Аж сльозою, бідна, облилася. Ота матерщина їхня, сороміцтво, шельмування, підступність і зневага до цноти — ведуть до розтління, розбещення і баламутства.

— Про магдебурзьке право воєвода своєму війтові і згадувати зарік, як той нагадав йому за вимогою сполеченства,— згадав своє Дзиковський.— Таж нам навіть ляхи не чинили в тому супротиву. Кажуть, що і Силуянові Мужиловському те не благословив цар у Москві для Гетьманщини.

Сиділи ще чимало в застіллі, жували і пережовували новини і лиха люду рідного, обмірковуючи і повертаючись до організації полку в Слобожанщині. Іван Сірко, випалюючи люльку перед сном, гризся і отим полком, і влаштуванням синів, що були загатою в його припустимому прийдешньому чільстві.

Встали в другодень нерано. Лише Олена та Явдоха потиху поралися по господарству і в куховарні. При «Отче-нашеві» всі молилися за святого мученика Теодора і мучеників збіглих та порубаних, в колодках, в ланцюгах, під канчуками, уярмлених — хрещених і нехрещених. Для Сірка черниця Олена була Христовим воєводою в