Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Чули, мабуть, миряни мої хороші, що на Москві всяко ганьблять Сильвестра Косова і преподобного архімандрита Тризну яко єретиків, вимагаючи від них підлеглості сатрапному Никонові, який самочинно нарік себе патріархом без благословіння патріарха Константинопольського,— була знову мов заведена Олена.— Недужий, чувати, Косов по тій причині і по вині гетьмана, бо той не хоче перенести свій регімент до Києва і захистити святі храми Божі від наруг, а найпаче від московитів. Зажерливе користолюбство, бездушність і бездуховність, розпутність, брехливість, лукавство, облуди, підлабузництво, непорядність і несовісність — їхня натура, а особливо дворян, воєвод, окольничих, думних і всяких лжеслужителів церкви Христової, що й обряд сочетання-браку творять силою, вінчають словесами Бога за наказами стольника, окольничого, боярина і воєводи, благословляють першу ніч жони з її владикою, а в суди жінок не допускають, яко тварин безмовних,— горіли очі Олени від переповненості обуром.

— Миряни мої! — мов наставляла присутніх благально.— Всякі Божі люди на землі за святими заповідями мають жити у своїх власних державах, малі вони, чи більші, або й найменші, не зазіхаючи на чуже, бо тільки так один народ не буде гнітити і грабувати другого. Що ж до царів московських та лжехристових никонівців, то вони, мов пошесні моровиці, мусять, що та Картагена, бути дощенту знищені, бо без того ні захланні загарби, ні антихристові святоблудства не припиняться ніколи,— робилася аж пророчою Олена.

— В незнищених їхніх кублах хто б не оселився, буде тільки сатрапом та неодмінно тираном, бо все сусідське вважається там своїми споконвічними ойчинами, як тепер цар-ірод Олексій, убивець і мучитель підданих, іменує Великоновгородщину, Тверщину, Псковщину, Ярославщину, Суздальщину, Володимирщину та іні землі, загарбані і притоптані, розруйновані і присвоєні. Хай буде вам знано, миряни, що князі усіх загарбаних розбойною Москвою земель, пішовши за зискливі гаразди і стани в службу тирано-царському престолу, як Волконські, Довгорукі, Трубецькі, Щербатови, Татищеви, а тепер уже і Симеон Полоцький зі своїм воїнством, звели, забувши Бога, робучих людинів, а паче чорносошців, у двірцевих оброчників-рабів або каторжан,— передихнула Олена.

— Козаки! — по паузі почала вона стиха.— Ви волелюбні люди, то як могли допустити, що гетьман не осів у святому Києві? — вперла вона колючий погляд у Сірка.— Як допустили, що він із царем-катом злигався? Адже оте супряжство з московитом смертельне для вашого люду! Не розумієте ви того чи не хочете розуміти? Від загарбної Москви ви вже не відчепитесь, які б вона вам самоврядувальні і пільгові золотограмотні обітниці не давала. Московити не знають справжньої, щирої дружби. Для них дружба — це повне їм підкорення, а зазіханням ірода Олексія і його воїнства ні кінця ні краю не буде. Моря і окіяни їх уже манять, заморські чужини голови паморочать багатими скарбами, прожекти їхні, як знаю, безмежні! Війни їх рятують від заколотів, допомагають їм тримати хижо-люту армаду збройну, грабувати своїх і чужих людинів робучих...

Черниця Олена говорила і говорила, і її мові не було кінця. Сірка і захоплювала, і дивувала ця жінка, що, здавалося, знала все і всіх не лише в царстві Олексія та Никона, а й в усьому світі. Він розумів, що її слова можуть повести цілі армади в битви і на смерть, проте реальності для дощентного знищення іродового лігва не бачив, як не відчував і крайньої потреби очолювати сьогодні в Слобожанщині сотні. Подіяло на його рішення і те, що не лише гетьман хворий, а й Сильвестр, а в свідомості Сірковій вони були стовпами, на яких досі трималася Гетьманщина.

По її відході і господарі, і гості знову всілися в застілля.

— Хай щастить пані Олені наблизити отой судний день у її святім старанні, любе товариство і дорогі гості,— звернувся до застільців Дзиковський, віншувально піднявши налитого келишка.

— Хай! Хай! Хай! — підтримали господаря присутні і випили.

Згодом за столом почалося обговорення подій і в помежжях Слобожанщини, і в Січі після заворухи Гуляй-дня, і у Гетьманщині в зв'язку з чутками про отруєння гетьмана Богдана, митрополита Сильвестра та архімандрита Йосипа, як і полковника Подобайла. В чутках тих, дуже протирічних і сумнівних, запевнялося, що отруювачами всіх чотирьох були: або Лянцкоронський через Ремигана Песецького в змові з кимось близьким до гетьмана, або Шереметєв, Бутурлін, Трубецькой, або сам хан Мухамед-Гірей через Шабаші-бея чи султан через Наїм-бея...

Якщо перелік отруювачів викликав сумнів, то сам факт отруєння для всіх присутніх був незаперечним. Він різко міняв ситуацію.

— Коли таке діло,— робив підсумки Сірко,— то як ви, товариство, дивитесь на те, щоб я зібрав у Слобожанщині кілька сотень охочекомонців і відвів їх воднораз у поміч побратимові Богунові, а заодно і на вишкіл, для придбання зброї і оконення?

— Аж так? — замислився господар, подивившись на Чорноморця і Павлуху, що розгубилися від несподіванки.

— Утримок усім доброхітцям в путі буде за мій кошт, але вони мають бути лише кінними. І ще: чи не згодитеся ви, пани сотники, мені належно допомогти, скликавши і направивши охочекомонців в Артемівку?

— Скільки маємо часу, куме? — поцікавився господар, захопившись.

— Розраховую до Великодня бути на місці, то пак, у Вінниці чи Кальнику...

Розмова увійшла в нове русло, і присутні ожвавилися Сірковою пропозицією. Кожному хотілося чимось посприяти в його задумові. Більше того, зорієнтувавшись, Дзиковський згодився попросити у калмицьких тайшів трохи коней, кинути гасло в усіх своїх сотнях на волостях про доброхітство і таємно від воєводи взяти якоїсь зброї з полкового пакгаузу-паковні. Але і він, Сірко, зобов'язався допомогти, як буде живим, слобожанам у організації другого полку...