Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Як на крилах, неслися із Острогозька Сірко із Гуком в Артемівку, мов ожив отаман, побачивши перед собою перспективу і запалившись новими сподіваннями: можливою віддачею синів у науку до Собеського і хоч якоюсь допомогою побратимові Богунові у його скруті під Вінницею. Так-так, він знову буде при якомусь ділі, щось корисне робитиме і якось слугуватиме і власній родині, і рідному людові, якщо Богун з ним погодиться.

Чимало дала Сіркові поїздка по отих залогах та полках і в Гетьманщині, і в Слобожанщині, але не менше істин і Дзиковські відкрили йому та черниця Олена з Арзамаса. Адже Побачив свою нещасну ріднизну і в гараздах чималих, і в горі та судомах, в сльозах та клопотах, почув її смертні зойки та стинання і від орди та нагаїв, і від ляхів та боярських пройдисвітів...

Неслися, як на крилах, вершники в Артемівку, а вдома, як на замову, Сірка обрадувала несподіванка: чекав його пересланий із Коша січовиками лист від Собеського. Повторювалося в ньому, що пан Ян чує себе «великим боржником у герцера Івана і, гратулюючи свою повагу та пошану до його мосці, уклінно нагадує про запросини до себе у Варшаву, як і його воєвудських дзєток: синів чи й цуречек». До листа цього разу була прикладена і королівська перепустка «на шість осіб зі служками кожний», з якою можна їхати «вільно і недоторканно через усі застави-строжниці, шлабани, постої, ратушні і гмінні уряди всіх воєводств Жечі Посполитої...»

І, на радість Сіркові, оцим листом питання віддачі синів Собеському вирішилося остаточно. Правда, до нього тут же додалися морочні шість, то пак, із джурами дванадцять осіб, які можуть разом із ним вільно поїхати до Польщі. Поморочившись над тим, він вирішив для себе, що те питання кінцево уладнає вже у Вінниці з Богуном.

Отож, зганявши Велесом у Зміїв, Валки і Вільшани за доброхітцями, Сірко послав Лавра Гука знову по тих сотнях, полках та паланках, де вони гостили взимі, з проханням прислати якомога швидше в Артемівку охочекомонців у поміч Богунові. Старався для нього і мереф'янський сотник-війт Данько Гунда, дивуючи своєю запобігливістю.

Як людина дійова і вправна, Сірко досить швидко упорався з прийшлими охочекомонцями, формуючи їх у сотні. Скоро їх зібралося вже понад полк, і людям та коням стало важко давати раду. Спасінням були молоді трави по Мжі і пожертви війтівств. Джура Лавро Гук, що вернувся за тиждень із об'їздів, запевнив Сірка, що по путі їх чекатимуть ще кілька сотень.

В день виступу із Мерефи Сірко направив Гната Турлюна як отамана із кількома сотнями в Миргород, а сам з рештою пішов алюром на Полтаву з тим, щоб підібрати попутців, всьому козацькому рушенню злитися десь на Благовіщення під ржищівською переправою на Правобіччі.

Тішило Сірка й захоплення синів, які їхали вершниками: старший на батьковому Шайтанові, а менший — на домашньому Змієві. А все ж найбільше потішився, коли його наказний отаман привів під Ржищів, крім мереф'янських, ще близько трьохсот доброхітців і дав йому від гетьмана листа, полкові регалії і гроші «у відшкодування особистих витрат на утримок війська в подальшому», сповістивши про поновлення його у становиську «полковника безпомісного». Ніби марницею була увага гетьманова, а вислухавши його листа, був і розчулений, і вдоволений благословенням «на нові, кінцеві битви!..». То вже потім, як наближався до Вінниці, поряд із втіхою від гетьманових благословінь душу його все частіше хробачками свердлили докори сумління. Бо таки були вони, підстави для сумнівів і під Берестечком, і під Замостим, і під Збаражем та Зборовим. А так, у написі хансько-польської домови тоді не була внесена згода круля на свавільне пограбування України, про яку і гетьман достеменно знав, а робив вигляд, що не знає. Хіба не зумисне чинилося ним те? А чим пояснить він, гетьман Хмельницький, свій лист до короля в найкритичнішу для його війська хвилину: «Ми благородні лицарі і звільнимо вас без жодних умов, потримайтесь ще хоч добу, поки трохи вгомониться ворохобне козацтво...» Просто сумнів брав Сірка, що те чинив гетьман Хмельницький, хоч і знав його достеменно. Здавалось, мав би робити все аж он як можливе тоді, щоб король не вистояв і здався на милість козаків-переможців.

«Ні, таки по заслузі проклинають Богдана кобзарі в думах, а коло нього і мене та іних, і правдиво судить його і мене Олена, грозячи прокляттями нащадків...»

Полк — і не полк уже, а майже три, бо ж поповнилися його лави по путі ще кількома сотнями,— близячись до місця призначення, виглядав уже неабиякою силою. При огляді його погнутої шнуровиці Сіркові псувало настрій те, що в самому її хвості плентався в бідці-двоколці брат Лавріна Капусти Карпо, що правував ніби напостійно до регіменту Богуна, везучи тому заодно і утримний кошт при військовій оказії.

«Може, гетьман і оці сотні таємно допомагав мені зібрати? — майнув здогад.— Чи Клим і Марко Стасенки живі, а чутки про їхню смерть — облуда? Не міг же все оте розузнати про мене сам Лаврін Капуста чи брат його? Тоді хто ж? Пушкар?..»

Марно намагатися передати Богунові радощі, а Сіркові втіхи при їхній зустрічі в Кальнику. Чоломкалися, тисли і обнімали один другого, оглядаючи, як хлопчиська, навіть пробували борюкатися на радощах.

— Хорий ти, чи що, брате? — звернув увагу Сірко на блідість Богуна, висушеність, і землянистість, та навіть якусь притусклість в очах.

— Щоб аж так, то ніби й ні, але... ніяк не оклигаю по отому отруєнні взимі,— не хотів Богун говорити про себе.

— Даруй, брате, що надокучаю,— оглянув Сірко ще раз Богуна,— але ж ті отруєння, як начувся, сталися воднораз і в полковника Степана Подобайла, і в митрополита та архімандрита, і в самого гетьмана, та ще ось і в тебе...

— Кажуть, риба в Дніпрі чимось заразилася,— явно не