Читати книгу - "Чужинець на чужій землі"

— Що? Ви хочете її собі, бос?

— Боронь Боже! Я вже казав тобі, що бачив значно кращих. Проте Дюк не такий упереджений, як я: він колекціонує такі картинки. Якщо її не захоче Майк, — а п'ять до одного, що він не захоче, — віддай її Дюкові. Він буде у захваті.

— Дюк збирає подібне сміття? А здається таким милим.

— Так і є. Він справді дуже милий хлопець. В іншому разі я б його вигнав.

— Але... Я цього не розумію.

Джубал зітхнув.

— Я можу весь день тут сидіти і пояснювати, — але ти все одно не зрозумієш. Моя люба, у статей є такі сторони, які неможливо обговорювати між статями нашої раси. Інколи деякі винятково обдаровані індивіди ґрокають їх інтуїтивно — через прірву, що нас розділяє. Проте слова марні, тож я не намагатимусь. Лише запам'ятай: Дюк — справжній лицар, sans peur et sans reproche[52], і він би хотів мати ту фотографію.

— Добре, він зможе її отримати, якщо Майк не візьме. Проте я просто принесу її тобі. Я не буду особисто віддавати її Дюку — він може щось не те подумати.

— Дівча, тобі сподобалися б його думки. У пошті немає більше нічого надзвичайного??

— Ні. Звичайний урожай — від тих, хто хоче, щоб Майк підтримав це і те чи дав знак «Офіційний представник Людини з Марса» цьому й тому; один персонаж мав мужність попросити про п'ятирічну монополію на його ім'я без виплати гонорару, проте водночас хотів, щоб Майк це профінансував.

— Мене вражають такі щиросердні злодії. Підіграй йому. Скажи, що Майк такий багатий, що робить crepes suzettes[53]з наполеонівським бренді, і що йому потрібно витратити певну суму на податки, — тож яких саме гарантій він схоче?

— Ви це серйозно, бос? Задля цього мені доведеться перевернути величезну купу, вже спаковану для містера Дугласа.

— Звісно, я не серйозно. Крадій вже завтра був би тут, причому разом з родиною. Проте ти дала мені гарну ідею для оповідання — тож біжи собі. Сюди!

Майк не зацікавився «огидною» картинкою. Він правильно ґрокнув (лише теоретично), що символізують лист та зображення, і вивчив його з розсудливим захватом, з яким роздивлявся кожного метелика, що пролітав поруч. І метелики, і жінка для нього були надзвичайно цікавими; весь фокальний світ довкола нього дійсно зачаровував його, і він хотів пити все це так глибоко, щоб його ґрокання стало ідеальним.

Він інтелектуально розумів, що йому пропонували механічні та біологічні процеси в тих листах, проте дивувався, чому ті незнайомці хочуть його допомоги в оживленні своїх яєць. Майк розумів (без ґрокання цього), що ті люди проводять цей ритуал лише через просту необхідність «зближення» — ймовірно, не менш важливу та цінну, ніж водна церемонія. Він хотів це ґрокнути.

Проте Майк не поспішав: «поспішати» — це одна з людських ідей, яку він узагалі не міг ґрокнути. Він несвідомо розумів ключову важливість правильного розрахунку в усіх діях — але з марсіанської точки зору, де правильний розрахунок здійснювався завдяки очікуванню. Звичайно, він помітив, що його людським братам не вистачає його власного підходу до часу, і вони часто змушені чекати швидше, ніж марсіани. Але він не використовував їхню невинну незграбність проти них, а просто навчився, як вони, — і заради них, — чекати швидше.

Насправді він інколи чекав швидше так вміло, що люди вирішували, що він надто поспішає. Проте люди помилялися: Майк просто пристосував своє очікування з ретельним урахуванням потреб тих, хто його оточував.

Тож він прийняв вказівку Джилл, що не буде відповідати на жодну з цих братерських пропозицій від людських самиць, проте погодився з тим, що це не остаточне вето, а очікування, — можливо, століття з цього моменту було б достатньо; у будь-якому разі, для цього був неслушний час, оскільки так говорила його водний брат Джилл.

Майк залюбки погодився з Джилл, коли вона дуже ввічливо запропонувала віддати це фото Дюку. Він відразу ж пішов це робити — і зробив би в будь-якому разі; Майк знав про колекцію Дюка, він бачив її, роздивлявся з глибоким інтересом, намагаючись ґрокнути, чому Дюк сказав: «Оця не дуже на обличчі, проте поглянь на ці ніжки, брате!» Йому завжди подобалося, коли його називав «братом» один з його водних братів. Але ноги — це просто ноги, — за винятком того, що його народ мав кожен по три, тоді як у людей було лише дві — і це не каліцтво, нагадав він собі; дві ноги — це правильно для людини; він мусить завжди ґрокати, що це правильно.

Що ж до облич, то у Джубала було найкрасивіше обличчя з тих, що Майк коли-небудь бачив, очевидно і зрозуміло його власне. Майкові здавалося, що про тих людських самиць на картинках з колекції Дюка навряд чи можна сказати, що вони виростили обличчя, — так сильно вони були схожі. Всі молоді людські самиці мають дуже схожі обличчя — як же інакше? Звичайно, у нього ніколи не виникало труднощів з тим, щоб упізнати обличчя Джилл: вона була не лише першою жінкою, яку він побачив, а й найважливішою з них, його першим водним братом-жінкою — і Майк знав кожну пору на її носі, кожну зморщечку, котра з'являлася на її обличчі, і під час щасливих медитацій шанував кожну з цих дрібниць.

Хоча зараз він і міг відрізнити Анну від Дорказ, а Дорказ — від Міріам також і за обличчям, проте, коли він вперше сюди прийшов, це було не так. Протягом кількох перших днів Майк розрізняв їх за розміром та кольорами — і, звичайно, за голосом, оскільки не існує двох однакових голосів. Але інколи траплялося й так, що всі три жінки одночасно замовкали, і тоді було добре видно, що Анна — значно більша за Дорказ, Дорказ дуже маленька, а Міріам — більша за Дорказ, проте менша за Анну. Але незалежно від цього він не помилявся навіть тоді, коли не було Анни чи Дорказ, — тому що Міріам мала впізнаваний колір волосся, який називали «рудим», — навіть попри те, що це не був той «рудий», який вживають, коли говорить про волосся.

Це особливе значення слова «рудий» не спричиняло неприємностей Майку; ще до того, як досягнув Землі, він знав, що кожне англійське слово має більше одного значення. Це був той