Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Непосидючі покійнички 📚 - Українською

Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

454
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Непосидючі покійнички" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 109
Перейти на сторінку:
своє, однак біля „шпаківні“ зупинився і запитав:

— Олексо, як ти вважаєш, Генерал мені цю історію з Лобановським просто так розказав? Чи з натяком на мою заочну середню освіту?

— Просто так. З натяком. Тільки не на вашу середню, а на мою вищу філософську.

На тому й розійшлися. В кабінетику я, звичайно, не грався в ковбоя і не спав із розплющеними очима. Не до того було. Сів за стіл, згріб думки докупи, перекрутив їх кілька разів у голові і дійшов висновку: вважай, поспіль три спроби Музиканта знищити мене провалилися. Якщо вірити черниці, зараз він мусить бодай ненадовго відступитися. З іншого боку — якщо він справді заробляє на вбивствах, чи то з ворожбою, чи без оної, то не зупиниться. Тим більше, що слава про нього в певних колах поширюється, замовники самі йдуть, і не з порожніми руками. Тому пильнувати за ним треба, та ще й як! Що не без задоволення робили наші міліцейські діди.

Проте й Музикант виявився, як ми й здогадувалися, не в тім’я битим. Увесь світловий день висиджував у своїй комірчині на кортах, латав пошматовані горе-тенісистами ракетки і навіть власноручно оббив бляхою двері до свого службового приміщення. Після славетної вилазки на горище сусіднього будинку ніяких аналогічних ескапад не влаштовував, темну частину доби проводив у себе вдома і виходив тільки до магазину, та й то в разі крайньої потреби.

А ми тим часом петрушили його минуле. Треба сказати — небезрезультатно. Про те, що таємниця народження Музиканта була покрита мороком певної підозри, я вже казав. Йому взагалі щастило на всілякі стихійні лиха та катастрофи. Скажімо, паспорт його був виданий якимсь Ново-Обалдуйським райвідділом міліції десь у самих глибинах російської нечорноземки. Цю історичну назву містечко заробило цілком заслужено, бо всі архіви місцевої міліції, включно з паспортним столом, однієї глухої ночі згоріли до самого фундаменту. І що характерно — пожежу спричинила гасова (це в наш час!) лампа, перекинута під час полювання чергового по відділку за пацюками. Піди після цього перевір, чи справді нашому підозрюваному там паспорт виписували, чи йому цей документ якийсь народний умілець змайстрував при світлі отієї ж пожежі.

Щоб не забути — академічна наука виявилась, як завжди, на висоті. З’ясувалося, що фільтр підкинутих мені сигарет був просякнутий наркотиком, який навіть у маленьких дозах викликає нестримне бажання… політати. У прямому розумінні цього слова. Що цікаво — винайшли цю гидоту виключно для дослідів над кроликами… чи пацюками? Але точно, що не над людьми. Все було нормально, доки якийсь лаборант випадково не скуштував. Звичайно, то був не НАШ лаборант, а капіталістичний. Отоді довелося терміново вилучати цей препарат з усіх наукових лабораторій. Та було вже як у тій одеській приказці: „Пізно, Сара, пить боржомі“. Наркотик пішов у світ.

На наше делікатне запитання, чи якась із радянських лабораторій використовувала цю гидоту, товариші науковці відповіли гнівним запереченням. Хоча, коли ми їх притисли, то й гнів ущух, і категоричність випарувалася.

— У нас в Академії цього не робили. Бо дослідження такого плану узурпувала собі Москва — сподівалися швиденько дисертацій наклепати, — визнав один із провідних фахівців. — Але ж ви здогадуєтеся, що крім академічних інститутів і тих, що під Мінздоровом ходять, є ще закриті установи.

Натяк ми зрозуміли і до закритих установ, звичайно, не рипалися. Проте, про всяк випадок поцікавилися: а чи можна десь, крім вищеназваних організацій, самотужки синтезувати оту крамольну сполуку. Фахівці екали-мекали-бекали, а потім визнали (тільки не для протоколу!), що зробити це цілком можливо навіть у домашніх умовах. Аби були відповідні реактиви і більш-менш професійне обладнання.

Пригадую, коли ми доповіли все це Генералу, він прореагував досить уїдливо:

— Здогадуюся, що капітан Сирота збирається написати два листи: міністру Устинову, аби той перевірив свою військову хімію, і товаришу Андропову, щоб його Контора шукала контрабандні реактиви або навіть готовий наркотик. Я вгадав? Так от, Сирота, писати будете пулю — у відпустці чи на нарах. Це вже — що заслужите. Шукайте власних менделєєвих. Я не думаю, що наша земля талантами збідніла. Нам недавно міністр на нараді показував: портативний самогонний апарат на електропідігріві. Замаскований під тринадцятий том творів товариша Леніна. Тож виконуйте!

Інтуїція не підвела Генерала і цього разу. „Менделєєва“ ми таки розшукали, щоправда, вже опісля всього, так би мовити, за результатами основного слідства. Ти знаєш, що я ніколи не тримаю в голові прізвищ, окрім найнеобхідніших. Коли маєш справу з сотнями людей, тримати в голові, як їх звати, — завелика розкіш. Але це прізвище не можна було не запам’ятати. Сальдо! Гена Сальдо, зелений студент-першокурсник хімфаку Університету. Єдиний коханий синок самотньої матері, випускник школи „імені Щербицьких“, єдиної школи в Києві, де можна було нормально вивчити англійську мову. Навчили на свою голову! Він у факультетській бібліотеці в якомусь зарубіжному хімічному журналі вичитав усе про оту гидоту, поцупив на кафедрі потрібні реактиви і влаштував удома маленький хімкомбінат.

Ми потім давали бубна факультетським дурням за неналежне зберігання матеріальних цінностей і почули від них своєрідне виправдання:

— Хто ж знав, коли ці хімічні реакції тільки на п’ятому курсі вивчають, а він був на першому!

— Ото не треба недооцінювати радянську молодь! — підбив підсумки Старий. Того генія з бухгалтерським прізвищем від великих неприємностей порятувала матуся. Вона, виявляється, якесь там медичне світило, та Бог із нею і її синочком, нехай живуть. Принаймні, по лінії карного розшуку Г. Сальдо мені більше не здибався.

Але це було потім. А тоді головним для нас було те, що нарешті заворушився Музикант. І Старий повідомив мені про це негайно.

— Олексо, що б це мусило означати? Наш підопічний поїхав на Берківці, купив найдешевший віночок, поклав його на одну могилку, потім ще трохи погуляв цвинтарем і рушив назад.

— Могилка родича?

— Та

1 ... 103 104 105 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"