Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Стовідсотково. Це як з тим татуюванням: „Не забуду мать родную“. Воно, вважай, у кожного злодюги поперек грудей навіки намальоване, а насправді — тих матерів, котрі їх породили, вони за три копійки заріжуть і навіть не почервоніють. Все правильно, товаришу генерал, казочки це для дурників-малоліток зі спецшкіл.

— Спасибі. Але є ще одна не-легенда і навіть не версія, а реальний факт. У ті часи, які ми називаємо культом особи, в МГБ існував секретний підрозділ саме для знищення людей, яких неможливо було з різних причин стратити офіційно: через слідство, суд, вирок. Як ви розумієте, була це таємниця особливої державної ваги, знали про неї, крім Берії з Абакумовим, ну і товариша Сталіна, може, ще з півдесятка чоловік. Звичайно, ці ліквідатори мали знищувати тих наших ворогів, котрі перебували за кордоном СРСР. Але існували побоювання, що подібні операції проводилися і на радянській території. Тому одразу після страти Берії та Абакумова цей підрозділ ліквідували.

— Разом із ліквідаторами?

— Ні, ви тільки подивіться на цього гумориста! Сирота, з вашої милості московські генерали тиждень кальсони прали. А вам жартики. Юрію Володимировичу доповідали, Андропова маю на увазі. Ви хоч це розумієте? І до речі, що б ви робили на місці тодішнього керівництва? Пороздавали б усім ліквідаторам зірки героїв?

— А хто, до речі, тоді чекістами командував? — прикрив мене грудьми Старий. — Генерал Сєров? Така ж наволоч, як і Абакумов. Я його ще з війни запам’ятав. Він партизанів більш ніж німців боявся. Одна різниця, що Абакумова розстріляли, а Сєрова не встигли, бо сам застрелився. Головою Ради Міністрів, між іншим, Малєнков був, Георгій Максиміліанович. Антипартійна група! Про Микиту я вже не кажу. Тож нічого це начальство жаліти і на нього посилатися.

— Я б вас теж попросив, товаришу підполковник, не перетворювати робочу нараду на політсемінар з історії КПРС.

— Ах, так у нас, виявляється, робоча нарада. Вибачайте, товаришу генерал. Ви там на випраних кальсонах зупинилися…

Генерал прокашлявся, глянув на портрет Брежнєва, наче чекаючи від нього поради, потім навіщось відставив подалі від себе бронзовий бюстик Дзержинського і повернувся до теми:

— Москва не Київ, товариші офіцери. За три дні підняли всі необхідні архіви, свідків розшукали, допитали, співставили… Ну, природно, дактилоскопія, фотографії, все таке — третє-десяте… Головне — результат! Як я й припускав від самого початку, наш Музикант — не той ліквідатор. Зрозуміло?

Я вже вирішив остаточно не наражатися на генеральський гнів, принаймні цього разу. Тому лише мовчки подивився на Старого. Той, вочевидь, теж дійшов висновку, що на сьогодні з нього досить.

— А чого ж тут не розуміти, товаришу генерал. До абакумівських головорізів наш підозрюваний не має ніякого відношення. Щодо розмов про ліквідаторів із кримінального середовища, котрі начебто вироки злодійських судів виконували, то це, як відомо, балачки.

І тут Генерал раптом іронічно всміхнувся і кинув напівголосно:

— А от це вже не балачки. Тільки нікому ні слова.

Рідко я бачив Старого враженим, але це був саме той випадок.

— Що злодійські суди — не балачки, то я й сам знаю. Але про те, що є серед цієї публіки отакі от невловимі… вибачайте, товаришу генерал, але якось не віриться. Бо одна справа — Беріївська охранка, це все ж таки структура, а інша справа — блатні.

— Я теж так вважав. Але товариші з Луб’янки мене зорієнтували. Просто професійна злочинність зараз принишкла не тому, що ми її ліквідували. Це, виявляється, ініціатива товариша Андропова — створити спеціальний главк у московській Конторі, котрий займається виключно блатними авторитетами і злодіями в законі. Бо як ти не крути, а це все ж таки незаконна організація, отже, антирадянський підтекст присутній. Новому главку підпорядкували кілька виправних таборів у віддалених районах… далі можна не продовжувати. Ви люди досвідчені, самі розумієте.

— Розумію. То може, ми нашого Музиканта „конторським“ віддамо? Бо виходить — це тепер їхній клієнт.

Генерал зітхнув так тяжко, що аж штори на вікнах колихнулися:

— Зараз! „Конторським“ віддаси! Вони готовий матеріал беруть, а не версію. І потім — клієнт він, може, й їхній, але ж „Стоп-сигнал“ був наш. Що, вже забули, з чого почалося?

Довелося визнати, що забули. Генерал наші визнання прийняв без особливих коментарів, тільки раптом змінив тему:

— До речі, товариші офіцери, ви чули про останній футбольний скандал? Москва вимагала, щоб Лобановському заборонили працювати тренером. І то не тільки київського „Динамо“, а й навіть у першій лізі.

— Чого це раптом? За те, що московські команди роздовбує?

— Фактично так, а офіційно — за те, що не має вищої спеціальної спортивної освіти. Інституту фізкультури, бачите, не закінчував. А тільки КПІ.

— І що? Будемо ми тепер без Лобана?

— Спокійно, товариші, спокійно. Минулося. Володимир Васильович відстояв.

— От добре, що Щербицький футбол любить, а не, скажімо, городки.

— Сирота, ви щось там сказали?

— Аж ніяк, товаришу генерал. Думки вголос.

— Вголос будете думати на своєму робочому місці. Товариші офіцери, можете бути вільні.

Старий мовчки йшов поряд зі мною, думаючи, вочевидь, про щось