Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 133
Перейти на сторінку:
твоє прізвище так і не натрапила.

— Я пишу під псевдонімом.

— Яким?

— Гарасько Гонихмарник, — згадав перший-ліпший, бачений у газеті.

— Але ж він пише про маніяків…

Лисиця збирався щось сказати, але коли побачив, як Дарина замовкла, одразу ж передумав. Дівчина чогось злякалася. А потім — позадкувала й зникла за дверима.

Богдан звівся на ноги. Коли Дарина повернулася, тримала великого кухонного ножа.

— Що сталося? — не зрозумів.

— Нічого, — напруження в тілі дівчини не минало.

Лисиця захвилювався. Не очікував такого від… майже коханої.

— Ти мене обдурив, — затремтіли губи. — І тепер тобі не вірю.

— Я… не… обдурював… — кожне слово вимовив окремо, надаючи ваги. — А не сказати правди й обдурити — речі різні. Як, приміром, кохання справжнє і за гроші. Хоча за гроші — вже й не кохання. Так, співпраця. Економічний процес: товар — гроші…

— А от баки мені забивати не треба! — крізь сльози випалила Дарина. — Або ти зараз же йдеш звідси, або я, — дістала мобільний, — викликаю міліцію. Скажу, що хотів зґвалтувати.

Міліції не боявся. Але не хотів неприємностей. Ще поголос піде. Та й що тепер робити з такою Дариною? Навіть розмови про погоду не вийде. Тепер він тут чужий. Хай свято життя триває без нього. І сизуватий туман невагомості почав швидко танути. Наче марення. Чи він ним і був?

— Без проблем, — підняв руки.

У коридорі підхопив барсетку. Перевірив, чи ключі й телефон на місці. Мовчки гепнув дверима. Відчував, що Даринині очі дивилися вслід. Але вони для нього почужіли. Враз. Хоча й рідними по-справжньому стати ще не встигли.

32

Дорогою додому хотів про Дарину не думати. Але, як це часто буває, виходило навпаки. Чим сильніше чогось не хочеш, тим більше його з'являється. Перемкнутися б на щось інше. Але — не вдавалося. Не рятувала навіть завіконна краса Києва. Все бачив у ведмежих лапах прекрасне ніжне тіло. Відчував його тріпотіння. Звабливий запах і потужний струм бажання. Її. Свого. Спільного. І це видиво нікуди не зникало. Мана, та й годі! Почав згадувати хоч якийсь магічний захист. Та думки відмовлялись коритися. І по-віслючому летіли назад. До Коцюбинського. До квартири № 47. До прекрасного ніжного тіла. З такою ж прекрасною душею. Чи ні?..

У під’їзді зустрів Наталку. З сусідньої квартири. Вона давно виказувала знаки прихильності. Але Богданові до того байдуже. Було. Є. І, мабуть, буде. Пояснити цей феномен не міг. Наталка гарна. Все у неї на місці. Навіть дуже на місці. А от не лежить душа — хоч гопки скачи. Ну чому так? У Коцюбинському фіаско з його боку, тут — з Наталиного. Неосягненні життєві закони? Щоб життя не здавалося медом…

Дівчина привітно всміхнулася. Хотів зробити те саме. Але лицеві м’язи, як і думки, не підкорилися. Так і залишилася, сердешна, без відповіді. Незаслужено. Та професор не міг нічого вдіяти. Ступор — і все.

Ось і вдома. Налив «Hennessy Paradis». Сімсотграмову пляшку відкоркував зовсім недавно. Коли святкував початок відпустки. Тепер знадобилася знову. Спочатку приємно пощипало в роті. А потім залишився слід гіркої смакоти. Поплямкав: чудово. Захотів налити ще. Але — передумав.

Коньяк швидко «запрацював». У душі й тілі стало зріти заспокоєння.

Одежу і взуття порозкидав. Для квартири це — удар нижче пояса. Такого ніколи не дозволяв. І самотнє лігво прикро вразилось. Але — зрозуміло стан. І — вибачило. З ким не буває.

Ввімкнув ноутбук. Зайшов до Інтернету, потім — на пошту.

— Дідько його бери! — прогорлав несамовито.

«Цього не може бути! Дарина! Подружка Ольги Довгань! Цікавість до деталей убивства! Вервольфи!.. Вона знала про інформацію на електронці. І щоб до неї дістатися, зіграла весь той вертеп! Ось для чого я їй потрібен. Вона тримала все під контролем! Через мене. Прикидалася милим пухнастим янголятком. А насправді… Вовкулака? Невже це вона все придумала й розіграла, як хрестоматійну шахову комбінацію? Але навіщо?.. Хм, так тобі й скаже».

Лист уже відкривали. Точно! Все сходиться! Лисицю наче окропом облили. Але запекло тільки в серці. Наче там — найвразливіше місце.

Клікнув на прикріплений файл. Молодець, Кодаковський. Довгий перелік номерів. Дістав телефон і почав дзвонити.

— Добрий день. Я кореспондент газети «Презумпція» Богдан Лисиця. Вам знайомий номер телефону 099-555-69-69?

— Юначе, — проскрипів старечий голос. — Ви думаєте, я тримаю всі номери в голові? Слава Богу, люди додумалися вигадати штучну пам’ять. І наділити нею мобільний телефон. Ви про це не знали?

— Дякую за лекцію з хай-теку. А щодо номера?

— Може, з нього на мій і дзвонили. Чи з мого. Але я вам не допоможу. Цю картку разом із телефоном віддав мені син. Він уже півроку живе в Німеччині. Так що вибачайте.

1 ... 103 104 105 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"