Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Сокира вгризлася Воротилові у ліве плече. Той сіпнувся й відскочив убік, озирнувся й свиснув. З прилеглих вулиць висипала підмога. Рутенія порахувала — дванадцять хлопів. Озброєні хто чим. Скоріше за все, селюкам просто заплатили. Вони оточили їх, а Воротило заговорив. Поки він говорив, хлопи стояли. Хто заклавши руки за пояси, застромивши у кишені, хто нервово стискаючи ножі, коси, вила…

— Думаєш, розлютила? Думаєш, вивела з себе? Ха-ха! Я доправлю тебе Воронові живою чи мертвою, і він прийме мене назад. Я прийду до нього не приниженим прохачем! Ні! Я прийду переможцем! Все, що треба, — це твоє тіло.

— Дурень ти, Воротило.

Вони кружляли. Падав сніг. Беззвучні блискавки орали небо. На вулиці порожньо. Сама вона не впорається з усіма.

— Чого, по-твоєму, Ворон ще не убив мене?

— Ну й чого? — не стримався Воротило.

Рутенія мовчала.

— Іди ти! Рубай її, хлопці! — вигукнув він.

— Мене не можна вбити! Тупак! Я Божа Донька!

Останнє слово вона вигукнула, цілячись барткою в обличчя.

— Чого стоїте, бидло? Коли її, ріж, бий! — репетував Воротило.

З-за рогу вискочили Віт, Бось, Золота й Боримисл. Воротило зблід. Хлопи розвернулись і полишили поле бою.

— От і побачилися знову! — усміхнувся Боримисл, граючись шаблею. — А чого твої хлопи втекли? Невже ми такі страшні?

— Атож, ми такі страшні і великі, — долучився до кпинів Бось. — Маємо великі зуби і вміємо казати ГИР-Р-Р!

Від цього «гир» Воротило підскочив, кинувся навтьоки, послизнувся і впав.

— Ану вставай! Ми ще не договорили з приводу хлопця… Що таке? — озирнулась Рутенія.

— Хлопи злякалися не нас… Звідти щось насувається… — сказав Віт і показав угору.

Чорні хмари розступилися, й у просвіт щосили рвонулося сонце. Над замковими стінами летів величезний чорний ридван. Тягли його повітрям троє таких же чорних коней з широченними крилами.

— Ховайся! — крикнула Рутенія і кинулася під покинутого воза.

Боримисл здогадався схопити Воротила і сунути під того ж воза. Рутенія приклала йому до шиї бартку і просичала:

— Тільки-но спробуй…

Ридван пролетів угорі і розтанув удалині.

— І що це було? — спитала ошелешена Рутенія, вилізши з-під воза.

— Великий Ахруманів виїзд, — пояснив Боримисл. — Щось важливе сталося. Полетіли у бік Словунії.

— Щось ми розпатякалися! — озвався Бось. — А між іншим, усі вже давно втекли. Лишилися ми…

— Справді! — почухав потилицю Віт. — Мо' і нам пора?

У цю мить Рутенія відчула легенький подих вітру у себе за спиною… Нахилилася вперед, відчула, як лезо пролітає повз…

Розворот. Коловий рух барткою знизу вгору. І донизу. Просто на голову Воротилові. Той ступив уперед, глухо застогнав і впав додолу.

— Загинув, як жив, лихою смертю! Побігли! — схопив її за руку Золота. — Куди, Боримисле?

— Геть від замку. За місто. Полювання почалося!

Хмари над замком загусли. Вони клубочилися, закручувались. Щось усередині глухо гуркотіло і булькало, немов у шлунку голодного велета. Снігопад припинився.

— Чекайте. Треба його…

Рутин голос здригнувся. Вона хотіла сказати, що слід поховати тіло хлопчика, так безцільно убитого Воротилом, але не змогла вимовити і слова. Бо хлопець встав, і, похитуючись, пішов у бік замку. Очі його, до того волошкові, перетворились на дві білі плями, без зіниць, без райдужок.

— Замок уже вполював його. Це лише оболонка. Душа вже пішла.

Куди мене ведуть? Навіщо забрали з кам'яного мішка? Нащо витягли з мороку? Вони думають, їхні крики, образи, удари можуть мені завдати болю? Вони думають, я їх чую… Наївні! Що мені їхні комарині укуси після усього пережитого!

Навіщо таке яскраве світло? Очі болять. Сльози. Я думала, сльози скінчились… Я думала, більше ніколи не буду плакати… Чому вони ллються? Сонце. Я бачу сонце. Ні, не бачу. Воно за хмарами. Я його відчуваю. Я знаю, що там, угорі, воно світить на хмари, і вони