Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Куди мене ведуть? І хто це поруч? Якась примара. Біла, як сніг. Гола, квола, ледве рухається. Її майже несуть. Втім, як і мене. Брудне волосся. Великі очі. Глибокі і зелені. Так і блискають ненавистю. О, боги! Це Дзеванна! Вона жива. До неї! Швидше. Торкнутися холодної руки. Хай зникне цей божевільний погляд. Так… так… Добре… тепліше…

Чорні сувої. Тканина. М'яка. Як добре, коли твоє тіло вкрите бодай чимось. Як тепло. Я вже так звикла до холоду, до голоду…

Чорна карета. Чорні коні. Білий сніг. Бруд під ногами. Крики, ґвалт. Хто це? Чому русалчині очі спалахнули божевіллям? Я вже чула цей голос. Це Він. Це Ворон! Кинутись на нього? Але ж немає сил… Може, послухати? Я не забула мови…

— Тривожна звістка від Яра! Мушу терміново лишити замок!

— А як же полювання?

— Замок впорається і без мене. А от Суронж мене непокоїть більше. Саме час. Провідник і Живиця вже готові.

— То чого ж не перенестися? Володарю, то ж безпечніше і швидше.

— Ха, чи мені боятися небезпеки? Ні, я мушу з’явитися перед Яром у всій величі. У всій силі! Черв’як! Надумав суперечити мені? Надумав зрадити? Не вийде! Я вирушаю. Війська готові?

— Вже підходять до річки.

— Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте.

Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя.

Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице?

— Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!

Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя.

«Їх теж уполював замок,» — подумала Рутенія, і спитала Боримисла:

— Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто?

— Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх.

Вони сиділи у хаті за столом.

— Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика.

Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей.

— А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви?

— Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста.

— Туди усі й бігли? — спитав Бось.

— Еге ж. Туди. А ми не встигли. Тож гадати немає сенсу. Нас або виберуть, або ні.

— Та чого ви замовкли, як на похоронах! — розірвав тишу Бось. — Чи, може, ми вже когось ховаємо заживо? Ми поки що вільні, а значить, можемо вціліти. Подумайте, хай вам грець, як усі ці, більмасті, потрапляють до замку? Га?

— М-м-ну… крізь браму, мабуть… — задумався Боримисл.

— А як ви думаєте, їх перевіряє хтось?

— Тобто?

— Я чомусь думаю, що охоронці не дуже пильнують за замковою брамою, коли починається полювання… Хто полізе у пащу до звіра?

— Ти збожеволів! — сказав Боримисл. — І я разом з тобою… Бо думаю, що з цього щось вийде.

Золота