Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

і з притиском вам каже: «Такий уже я вдався!» Інші дратують тебе непроханою цікавістю або, навпаки, таким цілковитим її браком, що ти можеш розповідати про якусь сенсаційну пригоду, а вони навіть не поцікавляться, що там і до чого; ще інші цілі місяці не відповідають на твої листи, якщо твої листи стосуються тебе, а не їх, або ж напишуть тобі, що прийдуть до тебе з просьбою, і ти даремно просидиш удома, бо вони так і не прийдуть, і ти марно прождеш їх ще два-три тижні тільки через те, що не відповів на їхнього листа, хоча він і не вимагав відповіді, а вони подумали, що ти на них образився. Дехто, думаючи лише про себе й ані крихти про тебе, якщо йому весело і хочеться тебе бачити, хоча б ти мав якусь пильну роботу, теревенить про щось, не даючи тобі й рота розтулити, але якщо його дратує негода або якщо він у злому гуморі, тобі доведеться тягнути його за язика, але тупа його лінь непереборна і він не спроможеться навіть буркнути щось на відповідь, наче йому позакладало. У кожного з наших приятелів стільки вад, що для того, щоб не розлюбити їх, нам доводиться втішатися тим, що вони талановиті, добрі, щиросерді або, згнітивши серце, дивитися на їхні хиби крізь пальці. На жаль, над милостивою впертістю, з якою ми намагаємося не бачити якихось вад нашого приятеля, бере гору впертість, з якою наш приятель віддається своїм гріхам, чи то тим, що він сам засліплений, чи то тим, що приписує сліпоту іншим. Він своїх вад не помічає і думає, що вони не помітні й іншим. Ризик не сподобатися іншим здебільшого пов'язаний із трудністю визначити, якою мірою щось залишається у нас непомітним, а тому, бодай з обачности, ніколи не слід говорити про себе, бо можете бути певні, що на цей предмет ваш погляд розбігатиметься з поглядом будь-якого співрозмовника. Коли ми відкриваємо для себе справжнє життя іншої людини, відкриваємо світ дійсний під оболонкою світу позірного, ми буваємо вражені так, ніби забралися в дім, як поглянути, зовсім звичайний, але насправді напхом напханий скарбами, відмикачками, трупами; але не менш ми буваємо вражені й тоді, коли замість образу, який ми створили про себе, покладаючись на почуте від багатьох, ми дізнаємося з розмови, яку вони провадили про нас без нас, що ті люди бачать наш образ і наше життя в зовсім іншому світлі. Отож коли ми говоримо про себе, можемо бути певні, що наші невинні й обережні слова, які були вислухані з позірною ґречністю й лицемірним схваленням, викличуть злостиві чи веселі, але в кожному разі негарні для нас балачки. В найкращому разі ми ризикуємо породити роздратування невідповідністю нашого уявлення про самих себе нашим словам, невідповідністю, через яку суд людей про самих себе звичайно такий самий смішний, як мугикання нездарних аматорів співу, які відчувають потребу курникати улюблену мелодію і пнуться присмачити нерозбірливе мимрення своє енергійною мімікою і екстатичним виразом на лиці, хоча цей екстаз нам не передається. До лихої звички говорити про себе та про свої вади треба додати іншу, супутню їй звичку, звичку відшукувати в інших ті самі ґанджі, які ми маємо самі. Саме про ці вади ми мовимо повсякчас: це дає змогу говорити про себе, хай небезпосередньо, змогу, яка поєднує в собі втіху сповіді з утіхою розгрішення. Зрештою наша увага, завжди звернута на те, що в нас характерне, бачить найкраще ці самі риси і в інших. Короткозорий мовить про іншого короткозорого: «Та він же ледве бачить»; сухотник сумнівається, чи здорові легені у здорованя; нечупара тільки й мовить про тих, хто не миється; смердючка нарікає, що від когось тхне; рогоносець скрізь бачить рогоносців; легковажна жінка — легковажних жінок; сноб — снобів. До того ж кожен порок, так само як і кожен фах, вимагає від людини й розвиває в ній спеціальні знання, якими вона не проти похизуватися. Збоченець винюхує збоченця, кравець, якого ти частуєш у себе, ще не озвавшись до тебе, уже прикинув вартість краму, з якого зшито твою пару, і пальці в нього аж сверблять, аби його помацати; а як ти, погомонівши хвилю-другу з дантистом, спитаєш його, якої він думки про тебе, він скаже, скільки у тебе попсутих зубів. Це видається йому найважливішим, тоді як тобі, хто помітив попсовані зуби в нього, це уявляється в ньому найсмішнішим. Ми гадаємо, що інші сліпі, не лише коли говоримо про самих себе; поводимось ми так, ніби вони сліпі. Для кожного з нас існує свій окремий божок, і він приховує від нас наші вади або обіцяє, що їх ніхто не побачить, так само як він закриває очі й затикає ніздрі тим, хто не миється, аби вони не знали, що в них леп за вухами, не відчували, що під пахвами у них пахне потом, і запевняє їх, що вони можуть сміливо йти куди заманеться, ніхто нічого не зауважить. А ті, хто носить чи дарує фальшиві перли, уявляють собі, що їх матимуть за правдиві. Блок був погано вихований, він був невропат, сноб, належачи до малопоштивої родини, він, як на дні моря, витримував на собі страшелезний тиск, і тисли на нього не лише християни, утримувані на поверхні, а й нижчі шари жидівських каст, нижчі щодо християн, але вищі щодо його касти, кожна з яких гнітила своєю погордою ту, що була відразу ж під нею. Аби випливти аж на свіже повітря крізь шари жидівських родин, Блок потребував би кілька тисячоліть. Треба було пробивати собі шлях інакше.

Коли Блок закинув мені те, що я начебто переживаю напад снобізму, і вимагав, щоб я в цьому признався, я міг би йому відповісти: «Аби я був сноб, я з тобою не водився б». Але я тільки сказав, що він не надто ґречний. Він почав перепрошувати, але так, як перепрошує невихована людина, яка з великою охотою повторює свої слова, та ще й при цьому огрублюючи їх: «Даруй уже мені, — казав він при кожній зустрічі, — я тобі завгирив, я тобі дошкулив, я був з тобою невиправдано жорстокий. А проте, людина взагалі і твій приятель зокрема — рідкісне бидло! Бо ти не можеш собі уявити, як ніжно, наперекір злостивим вибрикам, я тебе люблю. Часто, думаючи про тебе, я плачу, плачу ніжними сльозами». І він схлипнув.

Ще більше, ніж його невихованість,