Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

збіжжям, чиї доньки, гарні, горді, задерикуваті, щирі французки, наче ті реймські статуї, не захотіли б мішатися з цим кагалом невихованих дівуль, які так цупко держалися курортної моди, що завше мали такий вигляд, ніби повертаються з ловитви креветок або збираються танцювати танго. Що ж до чоловіків, то попри пишноту їхніх смокінгів і лакованих черевиків, їхній різко окреслений тип викликав згадку про знахідки художників, так званих «глибоких знавців матеріалу», які, ілюструючи Новий Заповіт або «Тисячу й одну ніч», намагаються уявити собі край, де відбувалися події, і зображують апостола Петра чи Алі-Бабу точнісінько з таким обличчям, як у найтовстішого бальбецького «понтера». Блок рекомендував мені своїх сестер; він трактував їх украй брутально, зацитькував, а сестри реготали, аж за боки бралися на кожен вибрик брата, їхнього божища й кумира. Виходить, і в цьому середовищі, як і в кожному іншому, були свої розваги, високі прикмети і чесноти. Щоб у цьому переконатися, треба було до нього потрапити. Але воно не справляло приємного враження, воно це відчувало, воно бачило в цьому вияв антисемітизму і виступало проти нього щільною, зімкнутою фалангою, крізь яку ніхто зрештою і не мав охоти продиратися.

Що ж до «лайфта», то це вже не могло мене здивувати, бо кілька днів тому Блок запитав мене, чому це я приїхав до Бальбека (зате йому видавалося цілком природним, що він тут сам), «чи не маю я наміру завести якісь цікаві знайомства», і, почувши, що бальбецька поїздка була моєю давньою мрією (хоча не такою пожаданою, як венеційська), відповів: «Авжеж, поїхати бодай для того, щоб пити шербет із гарними дамульками і при цьому вдавати, ніби ти читаєш «Стоунз Венайз»[152] лорда Джона Рескіна[153], дурного пустомолота, химерного нудителя». Очевидно, Блок був певен, насамперед, що в Англії всі особи чоловічої статі — лорди, а потім, що літера «і» завжди вимовляється там «ай». Зате Сен-Лу вважав, що неправильна вимова ніякої ваги не має, він бачив у цьому лиш незнання правил доброї поведінки, якими він гребував саме тому, що сам знав їх як своїх п'ять пальців. Але побоюючись, як би Блокові колись не розтлумачили, що треба говорити «Веніс» і що Рескін — не лорд, і як би Блок не подумав, ніби він пошився в Роберових очах у дурні, Сен-Лу відчув себе винним у тому, що нібито не показав належної поблажливосте, хоча якраз був поблажливий аж надто, і краска сорому, яка, звичайно, шибнула б у лице Блокові того дня, коли він дізнався б про свою помилку, загодя залила Роберів вид. Робер думав, що Блок надає своєму промахові більше ваги, ніж він. Блок невдовзі це й довів, перебивши мене, коли я сказав «ліфт»:

— А, треба говорити «лаіфт»! — і сухим тоном, спогорда додав: — Та це зрештою байдуже, — спогорда кинув репліку, схожу на рефлекс, репліку, яку кидають усі самолюбні люди за поважних і за дрібних обставин, репліку, яка при будь-якій нагоді показує, якою важливою насправді видається нам річ, що її ми називаємо незначною; репліку часом трагічну, болісну, і тоді вона перша вихоплюється з уст того, кому відмовляють у послузі, позбавляючи його останньої надії: «Це пусте, менше з тим, я якось залагоджу цю справу». А залагоджується ця справа, така нібито незначна, іноді не чим іншим, як самогубством.

Потім Блок почав мастити мене медом. Мабуть, йому страх хотілося примилятися до мене. А проте він запитав мене: «Це що, через зачарування вельможним панством, панством, сказати по щирості, нешеретованим, — ти водишся з Сен-Лу-ан-Бре? У тебе, певне, страшенний напад снобізму. Признайся, ти сноб? Сноб, егеж?» Ні, Блокові не перехотілося упадати коло мене. Але він був, якщо скористатися неправильним виразом, «погано поведений», і цієї вади своєї не помічав чи принаймні й гадки не мав про те, що ця вада може разити інших.

Те, що в людей за будь-яких обставин часто трапляються одні й ті самі чесноти, не дивовижніше, ніж обтяженість кожного з них численними вадами. Безперечно, «найпоширеніший» не здоровий глузд, а доброта. Нас чарує, як вона розквітає як самосійка, в найзанехаяніших, найглухіших закутинах, наче в якомусь урочищі мак, подібний до всіх інших маків, хоча він ніколи їх не бачив і знав лише вітер, який іноді погойдував його самотню червону шапинку. Навіть якщо доброта, прибита корисливістю, ніяк себе не виявляє, вона все-таки існує, і коли, — наприклад, при читанні роману чи газети, — її не глушать якісь егоїстичні рушії, вона вруниться, вона розпускається навіть у душі вбивці, аматора романів, друкованих із номера в номер, який завжди тягне руку за слабким, за правим і упослідженим. Одначе розмаїтість вад не менш дивовижна, ніж подібність чеснот. Найпрекрасніша людина може мати ваду, яка вражає нас і обурює. Один напрочуд розумний — усе ідеалізує, не відгукується погано ні про кого, але може забути в кишені дуже важливого листа, якого сам-таки зголосився вкинути в поштову скриньку, а потім ви через нього пропустили побачення, дуже важливе для вас, і він навіть не вважає за потрібне перепросити, та ще й усміхається, хизуючись тим, що, мовляв, не помічає часу. Інший чуйний, лагідний, хоч у вухо бгай, співає тобі милі речі, але ти відчуваєш, що він щось замовчує, затаює щось неприємне у своєму серці, а там воно тухне-протухає; тим часом йому з тобою так добре, що він ладен сидіти в тебе доти, доки ти не впадеш з утоми. Третій щиріший, але його щирість доходить до того, що він неодмінно нагадає тобі, що того дня, коли ти, відмогшись тим, що болить голова, не прийшов до нього, тебе бачили, як ти входив до театру і виглядав нівроку, або що твоя підмога виручила його не дуже, до того ж, крім тебе, ще троє обіцяли свою підмогу, тож він не вельми тобі й завдячує. За таких околичностей другий удав би, що й гадки не має про те, що ти був у театрі, і не сказав би тобі, що не лише ти, а й інші зробили тобі цю саму послугу. Та для того третього друга він не приклад. Третій відчуває потребу повторювати і розповідати іншим щось украй тобі прикре, пишається тим, що він такий прямодушний,