Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гадючник. Дорога в нікуди 📚 - Українською

Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гадючник. Дорога в нікуди" автора Франсуа Шарль Моріак. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:

— Кажу тобі — не чіпай її!

«І що він собі думає?» — мовила сама до себе Марія.

Чоловік став запалювати погаслу люльку. Сірник освітив козирок картуза, товстий ніс, величезні, як у Вільгельма, вуса, заволосатілі до ліктів руки. Хоч було й душно, Кавельге носив шерстяного жилета, розстебнутого знизу, — був нівроку череватий. Він ніколи не радився з дружиною, ніколи не зважав на її думку; Марія завжди слугувала чоловікові, в усьому годила, тільки не в ліжку: він перебрав усіх жінок, що працювали в маєтку. І тепер нікого й нічого не бачив, окрім любої дочки; вони завжди про щось гомоніли і замовкали, коли входила Марія.


— Ні,— відмагалася Ірен, — ні, паничу, під липи я не піду. І чого вас туди тягне? Адже ж там так душно. Там і досі стоїть спекота, за цілий день напекло. Та й темрява — геть нічого не видно. Сядемо тут, на лаві, і побалакаємо.

Дені сказав, що не балаканина йому потрібна, — він хоче, щоб Ірен його втішила.

— Нема вам чого страждати. Ніяке то не горе.

По короткій мовчанці він знову озвався:

— Яка ти товстенька, Ірен!

— Скажете отаке! — ображено мовила вона, — Нітрохи я не товста.

— Та це ж комплімент, Добре, коли дівчина товстенька.

Ірен трошки відсунулась і знову своєї:

— Овва! Велике нещастя — на іспитах провалився! І для чого ті іспити?

— Таки ні для чого, — погодився Дені.— Все одно далі я не зможу вчитися. Муситиму шукати роботи, як тільки продадуть Леоньян.

— От якби ви залишилися тут! Жили б собі в мирі та спокої, разом із моїм батьком вели б господарство…

Дені перебив Ірен на півслові: його родина не хоче про те й слухати.

— Не розумію, чого вони бояться! Батько взяв би заставного листа на маєток, поставив би господарство на ноги, а ваші нічого й не помітили б — жили б собі, як і раніше. Зі своєї частки прибутків платили б татові проценти. Пані не довіряє нам, а ми ж до могили вірні вашій родині.

— Мама, може б, і погодилась, а от Жюльєн і Роза…

— Мадемуазель Роза страшенно горда, — сказала Ірен. — Хоча вона і стала продавщицею; тож, виходить, вона тепер така сама, як і всі…

Дені забрав руку, якою обіймав стан дівчини.

— Гадаєш, вона така, як і всі? Не сміши мене! Boнa працює. То правда. Та хоч би вона й милостиню просила на вулиці, все одно видно буде, що не така, як усі, що іншої породи…

— Ви також гордий.

— Господи, чим же мені гордитися? — зітхнув Дені й поклав голову на плече «товстенькій» дівчині. Вона, підлещена, навіть трохи розчулена, не відіпхнула його і шанобливо провела рукою по його чолу, по волоссі. Вона й гадки не мала, які важкі думи гнітили цю голову. А Дені думав: «Ось вона, моя доля, ось що я знайшов цього вечора, у тяжку годину моєї поразки, мого приниження…»

А зрештою… якщо він безсилий боротися, якщо він безвільний, немов та комашина, котра під небезпеку вдає, ніби вона мертва, то чому б йому, зіщулившись, не приліпитися тут, чому не зійтися з родиною Кавельге? Спершу такі плани лякали його, бо вони жахали Розу; який же він бовдур, і чому він має завжди зважати на Розу? «Щиро кажучи, я її ненавиджу…»

Він і не помітив, що говорить уголос.

— Що ви сказали? — спитала Ірен.

Дені, не відповідаючи, притулився до неї і зажмурив очі. Йому подобалися такі темні, безвітряні ночі, коли на небі — ані зіроньки. Десь загриміло, певно, гроза, а може, то навчальна стрільба в таборі Сен-Медар… Ба ні. Яке там навчання в таку пору? Видно, заноситься таки на грозу. Але пройде вона обіч. Ні порепаній землі, ні корінням нема на що сподіватися; траву і листя освіжать на світанку роси, а йому й роси не буде. Не спішить він ні до якої мети, що запалила б йому серце, і попереду нема нічого.

Раптом Дені почув Розин голос. Вона звала його. Він шепнув Ірен:

— Тихо! Не ворушись…

— Дені, де ти?

— Вона пройде повз нас, — тихо мовила Ірен. — Краще відгукнутися — адже помітить.

— Ні. Мовчи.

Він скоріше відчув, аніж помітив темну сестрину постать, що наближалася до них. Коли вона підійшла зовсім близько, у Дені вихопився придушений сміх. Роза скрикнула:

— Ой, ти мене налякав. Ти тут? Де ти?

— Я ось на лавці. З Ірен.

Ірен підвелася:

— Добрий вечір, мадемуазель.

Роза відповіла досить холодно і звернулася до Дені, так ніби дівчини тут і не було.

— Ти ж знаєш, мама вимагає, щоб о десятій двері замикали. Час додому…

— Цього вечора залиш двері незамкнені. Я замкну сам.

Коли Роза спитала, о котрій годині він повернеться, брат відповів:

— Коли захочеться.

— Нічого тут сидіти, та й після такого клопітного дня треба відпочити.

— Ні, мені треба розважитись. Ірен, — несподівано сказав Дені,— ходім попросимо в твоєї матері вишнівки… Влаштуємо гуляннячко, якщо ваші не сплять.

— Тоді сам виправдуйся перед мамою, — з притиском мовила Роза. — Не дивуй, як застанеш двері замкненими.

— Ну й добре, то я перепочую в Кавельге, як тоді, коли ми перебралися в Леоньян. Першої ночі,— пам'ятаєш, Ірен? — я спав у твоїй кімнаті. Я не знав, що на другому ліжку спиш ти… І хай то була жахлива ніч для нашої сім'ї

1 ... 103 104 105 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гадючник. Дорога в нікуди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гадючник. Дорога в нікуди"