Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

Зрозумiло, чому на "Люциферi" панував тривожний настрiй. Ернан Рамiро знов сам узявся за керування, використовуючи всi можливостi, всю потужнiсть пошкоджених механiзмiв для того, щоб проминути загрозливу прибережну смугу на якнайбiльшiй висотi, далi вiд населених пунктiв. Вiн особисто перевiрив перед тим розмiри i характер пошкоджень машини. Все збiгалося з словами Валенто Клаудо; та й наперед можна було знати, що зiрке око його випробуваного помiчника не пропустить нiчого. Стан "Люцифера" був тяжкий.

I головне, що на ходу нiчого не можна було полагодити, всi роботи потребували посадки!

- До того, як "Люцифер" приземлиться десь у безпечному мiсцi, нiчого не можна вдiяти, - понуро говорив Валенто Клаудо Олесевi, сидячи в маленькiй каютi. Його великi руки не знаходили собi мiсця, вони нудьгували за працею, мов знали, як потрiбна зараз пораненiй машинi їх вправна допомога. - Капiтан лишився сам бiля штурвала, вiн намагається зараз бути на самотi... такий похмурий, зосереджений, що аж сум бере дивитися на нього...

- Вiн, мабуть, дуже засмучений, що машина пошкоджена. Адже для нього "Люцифер" все одно, що жива iстота, - зауважив Олесь.

- Та це я й сам знаю, - нетерпляче вiдповiв Валенто. - Але ж ти не уявляєш собi, як тепер складно вести "Люцифер" у повiтрi, коли машина працює через силу, i в той же час уважно стежити за всiма показаннями приладiв. Це ж мiг би робити я i тим полегшити дiло. А вiн не хоче...

- Валенто, я знаю, чому це!

Валенто Клаудо запитливо поглянув на юнака:

- Чому?

- Тому, що Капiтан хоче зараз бути якнайбiльше зайнятий. Щоб у нього не залишалося нi часу, нi можливостi думати про щось iнше, крiм самого керування. Бо йому дуже боляче, ти розумiєш?

- Що ж, можливо, ти й маєш рацiю, - погодився по паузi Валенто. - Але ж i я хочу щось робити, а не сидiти отак, склавши руки, поки ми проминемо прибережну смугу. Та й пiсля того до острова Тарквенiдо ще буде не близько... Ех! - важко зiтхнув вiн. - Хоч би вже проскочили, на душi б полегшало!..

Хоч би проскочили... Олесь добре розумiв побоювання свого друга: адже Валенто Клаудо розповiв йому i про тяжкi пошкодження "Люцифера", i про рiшення Капiтана вiдносно курсу на острiв Тарквенiдо, i про небезпеки, якi поставали, коли б їх помiтили радарнi пости. Вiн говорив з юнаком, нiчого не приховуючи, дiлячись з ним всiма своїми побоюваннями i думками, так, як нiколи досi не розмовляв. Нiхто з них не згадував зараз про попереднi суперечки, Олесь бiльше не поривався нi в чому переконувати Валенто Клаудо, а той немовби забув про це. Але юнак усiєю душею вiдчував, що в тому й не було вже нiякої потреби. Нiчна зустрiч з Кристобалем Гомецом наче зламала, докорiнно змiнила щось у Валенто. Можливо, неабияку роль у цьому зiграли й нелегкi розмови його з Олесем. Але переламним пунктом стала зустрiч з старим другом, який так рiзко засудив вчинки i Сивого Капiтана, i самого Валенто Клаудо.

О нi, жодним словом, жодним звуком Валенто не виявляв тiєї гострої боротьби почуттiв у своїй душi, яка володiла ним, вiд якої кровоточило його серце. Жодного слова докору або засудження чогось у Капiтанi не вихопилося в нього: для цього Валенто Клаудо був надто чесною, надто вiдданою людиною, яка не вмiла кривити душею.

Навпаки, Олесь помiчав, що тепер Валенто говорить про Капiтана з якимсь особливо теплим спiвчуттям i любов'ю, хоч у його словах i вiдчувалася прихована гiркота. Немовби Валенто Клаудо раптом позбавився звички дивитися на Капiтана звiдкись знизу, вважаючи кожне його слово незаперечним законом, проявом мудростi надзвичайної людини, яка не може помилятися. Немовби Валенто Клаудо побачив у Капiтанi, крiм усього iншого, ще й простi людськi риси, навiть певнi хиби, яких вiн ранiше нездатний був помiтити, - i це, не шкодячи великiй повазi, додало до його ставлення ще й теплоту, i спiвчуття. Бо ж вiн любив Капiтана! I чи не найтяжчим для Валенто тепер було те, що вiн змушений був визнавати рацiй тих, хто засуджував погордливi вчинки Капiтана. Визнавати, мучитися через це i не мати змоги змiнити стан речей. Адже саме Валенто Клаудо найкраще знав характер Ернана Рамiро i тому розумiв, що вiн, раз обравши свiй напрям, уже не змiнить його, а пiде далi й далi тим обраним шляхом, нiкуди не звертаючи.

Значить, тим самим шляхом мусить iти й Валенто - до кiнця, яким би той кiнець не був. Свою щиру душу й велике серце такi люди, як Валенто Клаудо, вiддають тiльки раз i вже неспроможнi потiм змiнити ставлення, змiнити почуття, що б не сталося.

Так розумiв Олесь свого друга, який у цей час неуважно стежив крiзь скло iлюмiнатора за далекою рельєфною картою земної поверхнi, що повiльно пропливала внизу. Куди подiлася звична життєрадiснiсть, куди зникла весела посмiшка Валенто Клаудо, його жартiвливiсть i добрий настрiй? Звiдки взялися цi глибокi зморшки на враз змарнiлому вилицюватому обличчi? I очi втратили блиск... Де знайти Олесевi якiсь слова розради, щоб хоч трохи втiшити Валенто, вiдвернути його вiд гнiтючих тяжких думок?..

Раптом Валенто Клаудо стрепенувся.

- Нi, не можу далi так, - глухо мовив вiн. - Пiду до нього. Спробую зайти. Якщо не пустить, хоч дивитимуся з-за дверей. Все ж таки краще, нiж сидiти тут, осторонь...

Вiн вийшов.

Олесь залишився сам. Але через якусь хвилину дверi знов розчинилися, й голос Марти спитав:

- Алексо, ми з батьком хочемо зайти. Добре?

- Дивне запитання, - вiдгукнувся юнак, знизуючи плечима. - Звичайно, заходьте.

Вiн дивився на веселе, радiсне обличчя Марти, на якому яскравими вогниками горiли її великi чорнi очi, i майже заздрив дiвчинi: все, все одiйшло зараз вiд неї далеко - i сумнiви, i турботи, i гнiтючий настрiй. Нею володiло одне щастя. Марта знов знайшла батька, вiн бiля