Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Одна дурниця, яка зірвалася з моїх вуст, переколотила наш світець — і він безнадійно розколовся. Винуватий у тому був я. Адже свинство — це свинство, і чи можна його вибачати? Але маю ваду, з якою безсило борюся цілий свідомий вік: не вмію тримати на язиці солодких слів і викочувати їх у світ, ховаючи в тому-таки язиці труту. Зрештою, я й сам з роду Хамового, і зовсім того не соромлюся. Та це мене не виправдовує. Ось чому, коли вона висловилася, й про щось натякнула, і до чогось, собі догідного, мене підготувала, я знову повторив уперто, але категорично:

— Усе-таки хочу спробувати перед ним вибачитись.

Тоді побачив, як вуста колежанки, вузькі й нафарбовані, стали ще вужчі, бо спробували всміхнутися.

— Ну що ж, спробуйте, — сказала вона, дивлячись убік. — Дивно, що ви не розумієте ситуації…

Я спускався з гори долі, й мені невідь-чому згадалася колишня дружина. Одружилися ми студентами, і любов наша була гаряча й палка. І я був щасливий, бо повірив, що знайшов власне щастя, адже вона була юна, гарна й гаряча. І з нею я сам ставав гарячий, і світ для мене поростав квіточками-незабудками. Але після навчання мене забрали до війська, і от вона, котра писала вірші, вміла повести розумну бесіду, особливо на самоті при свічках, начитана й розвинена, з інтелігентної родини, де було більше книжок, як меблі, зійшлася з іншим, так мені писали наші доброзичливці, звичайнісіньким мужилом, котрий любив мотоцикла більше над усе в світі, й почав возити її по лісах і лугах — що вони там робили, можна лише здогадатись, але навряд чи вели інтелектуальні розмови. Невдовзі вона завагітніла й написала мені короткого, але ділового листа, притому таким ясним і вичерпним стилем, що я не міг не погодитися з її логікою; раз знайшла собі с п р а в ж н є щ а с т я (саме такі слова написала), то мені належить (і це вона так написала) згодитися на розлучення, бо вона свого щастя тратити не бажає. Але щастя моя кохана дружина таки втратила, її мотицикліст, напившись, розбився об якусь потужнішу машину, на щастя, бувши без неї, а вже з іншою коханкою, отож перебрався з її квартири на іншу, спокійнішу, під хреста. Моя ж дружина ще до цього жахливого випадку народила сина, а коли нещастя сталося, то панічно потелефонувала мені, просячи підтримки. Відтоді ми з нею періодично спілкуємось, але не як чоловік та жінка, а як добрі вивірені друзі. Син же її і того шаленого мотоцикліста навіть у вельми малому віці тільки й знав, що іграшкові автомобілі, поїзди, а коли йому мати купила так самого іграшкового мотоцикла, то аж затремтів од радості. Цікаво в цій історії те, що до своєї колишньої половини я зовсім не маю злості, частенько й телефоную.

От і тепер я вийшов із ліска і спустився під гаражі, де стоїть обдерта і з вирваними дверима телефонна будка.

— Агов! — кажу я. — Знаєш, зі мною сталося нещастя!

— Ну-ну! — каже вона спокійно. — Хіба з тобою може статися нещастя?

Розумію: я надто вайлуватий і до ризиків неспроможний. Але невідь-чому це мене зачепило.

— Чому зі мною не може статися нещастя? — запитую строго.

— Бо говориш зі мною по телефону, і спокійно говориш, — немилосердно каже моя колишня дружина. До речі, інколи я навіть сумніваюся, що ми були одружені, надто короткочасне випало нам співжиття. Але я не мав настрою до легковажного телефонотравлення. Просто стало важко носити цю дурну історію в собі.

— Чого мовчиш? — спитала. — А то, чого доброго, повірю, що з тобою справді щось сталося.

В її голосі звучать тривожні нотки. Тоді мене раптом морозом продирає: вона, моя колишня дружина, по-справжньому знає, що таке нещастя. Пережила це на власній шкурі, і коли хтось тепер їй каже про нещастя, мабуть, чує солодкавий запах крові, бачить розколотого черепа чи щось таке.

— Ні, — кажу поспішно. — Це не нещастя. Просто невеликі неприємності.

— Щось із роботою?

— З роботою, — зітхаю я.

— Заходь при нагоді.

— Може, й зайду. До побачення.

Але я, здається, не зайду. Бо зі словом "нещастя" зробив помилку. Не з нею говорити мені про нещастя. Зрештою, маю рацію, бо хіба те, що оповів, нещастя?

Вулиця біля гаражів порожня, тільки бігає двоє гаражних псів. Вона, тобто вулиця, світиться, пряма й простора, губиться попереду між будинків і на ній ані людей, ні авт. Тільки я й ота пара псів, котрі між собою бавляться. Обидва руді, їхні забавки уповільнено-ліниві. Дме вітер. Несподівано крижаний і пекучий, хоч по радіо передавали, що холодно не має бути. Але мені холодно. Підіймаю коміра і вбираю голову в плечі…

Та зелена долинка, думаю я, там — біля річки Кам’янки, де закрут, трохи нижче бетонного заводика, на якому працював після школи. Наша хата стояла нижче за течією, а тут, біля джерела, спокійно, мирно й затишно. Навпроти до води спускається завулок із Рудинської вулиці, на ній колись стояла хата мого діда, там народилася й виросла моя мати, але тієї хати нема вже куди давніше, ніж батьківської. Вони, хати наших предків, зникають і розчиняються в повітрі так само, як і люди, бо місія кожного живого в цьому світі — звести в л а с н е гніздо. Я розумію цю конечність, але тямлю й іншу: світ без тих хат стає аж надто вузький. Ось чому так вабить мене долинка, де ростуть великі осокори, відділені один від одного не більше як на крок — саме біля них хочеться мені зупинитися. Зрештою, цю манію легко задовольнити: вільний час маю, можна піти на автобусну станцію, взяти квитка і за три з половиною години опинитися там, куди вабить. Важче інше: побачити на початку зими зелену, аж очі вбирає, траву і почути заспокійливий лепет осокорового листя, й вимити "милом" руки та обличчя, а без того чи знайду там утіху?..

Задзвонив телефон, колежанка підходить, щоб відповісти. Це вже її обов’язок, бо мені мало хто дзвонить на роботу, їй же ледве не щогодини. Я прислухаюся: мова йде, здається, про мене.

— Хоче перед вами вибачитися, — каже колежанка. Вона як режисер у цій нудній виставі, тож чую, як біжать по спині сотні мурашок. Бо ця історія починає вже дратувати. Окрім того, хочеться курити, але в музеї це чинити суворо заборонено, а вийти не можу, поки ведеться та розмова, адже стосується мене. Колежанка, зрештою, мовчить, говорить той, котрий зараз бозна-де. Колежанка відповідає односкладово, пробує щось заперечити, але вдавано послушливо замовкає. Її аж зовсім не турбує, що в цій історії вона — передавальний кабель. Он як впевнено тримає біля вуха рурку, як вільно відставила ногу, обтягнуту штаниною; штани вона називає чомусь "бруки", скільки світиться в ній упевненості, і зовсім зараз не сіра й не затуркана. А може, їй закортіло погратися з нами обома у "зіпсованого телефона", може, при мені вона за мене, а при завові — за нього? І я відчуваю, що цей дріт і апарат, що з’єднує нас, — із живої плоті й крові, а особа в кам’яних штанях, раз на ній "бруки", ця особа в кохтині з глибоким вирізом, який недавно навіщось затуляла перед моїми нескромними очима, оця особа із надмір стрункими грудьми, очевидно, не обійшлося тут без поролону, особа, на якій шапка чужого волосся, так пильно пригнана до голови, що забуваєш, що це тільки імітація зачіски, отож ця особа — хто вона мені, й що хоче, і чому такий великий виявляє до нас із завом інтерес? Я вже задавав таке запитання, але й досі не знаю на нього відповіді.

— Ну от, — каже колежанка, рішуче сідаючи за стола, на щастя, вона й гадки не має, які думки крутились у моїй голові, інакше б ми з нею також заворогували б, а коли б заворогували, то як би все завершилось?

— Ви що, не слухаєте? — роздратовано запитує колежанка й округлює натемнені очі.

Я струшую із себе заціпеніння. Окрім того, жахливо хочеться курити, а тут не виймеш люльки.

— Все, як казала, — промовляє колежанка. — І чути не бажає про ваші вибачення. Говорить, — голос її стає, як залізо, чи криця, чи мідь, чи чавун, щось важке і неживе, — або він, або ви. То чи не краще, щоб були ви?

— Тобто? — по-дурному запитую я.

— Хіба й досі не втямили? — згукує вона. — Може, отак встанете й підете геть? Отак ні за що і ні про що?

І я встаю, шумко й важко, як це чинять огрядні люди.

— Бачите, встав і йду, — кажу жартівливо. — Покурити…

— Покуріть, покуріть, — поблажливо і з легенькими жартівливими нотками каже колежанка. — І подумайте добре, еге ж, подумайте!..

Такий довгий сьогодні день. Довгий і порожній, як ця вулиця, на якій опинився. На жаль, знаю, куди веде: там далі — базар, за базаром — міст, інша вулиця, по якій повзе трамвай, ним я і їздив на роботу, далі майдан, парк і знову вулиця, що витікає в іншу, — безконечна каруселя, на якій можна було б покружляти, коли б не оце небо, оця сірість і сподівання: от-от рине із хмар сніг, сніг-фільтр, сніг-очисник, білий і холодний, який опадатиме мені на душу й очищатиме її, як очищає повітря. Адже і я з такого ж повітря, роздутий і великий, і в мені нечасто мотаються розгульні вітри, назагал я погідний і тихий. Але вітер віє, сірий і мокрий, мені важко дихати, важко дихати будинкам і вулицям — пізня осінь має закінчитися сьогодні. І коли крізь мене просіється сніг, коли очі мої очистяться і зволожіють від зворушення на велике таїнство, коли я, врешті, забуду цю малу, нікчемну історійку і цей сірий день, тоді почую музику осокорового листя, дарма що воно давно осипалося, зрештою, це можна вчинити на цій порожній і голій вулиці, коли дуже захочеш, адже певно знаю: там, далеко, в морі мого дитинства, все-таки росте квітка із дивною назвою "мило", і я можу зірвати її подумки чи уявно й зітерти об руки — обов’язково зітру і простягну долоні, хай хтось біля вікон сміється-заливається, до джерельної води струмка, яка дзюрчить і грає — тоді й почнуть вигравати білі скрипки. У великому оркестрі всесвіту, а в тон тим скрипкам озоветься золотими сплесками синя арфа дня…

Курив у тому ж дворику, на який недавно дивився. Хлопця із м’ячем не було, сиділа тільки біля дверей парадного висохла й ветха деньми бабуся. Дивилася на мене незмигними каламутними очима, і я незвідь-чому позаздрив їй — вона вже не знає маленьких, нікому не потрібних пристрастей. У її очах гуляють вітри з інших світів, незбагненних нам, утонулим у щоденній метушні. Ці вітри навідають усіх сущих, але вже тоді, коли не зможуть оповісти про те іншим людям.