Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Ця бабуся теж не може розказати, що бачить, годинами висиджуючи біля цього порогу, і що відчуває. І мені раптом по-думалося, що й наш зав також починає входити в ті неосягнені сфери, які почали засмоктувати його, як болото. От чому він стрепенувся й ожив, коли я кинув у нього неподобним словом. Знайшов раптом поживу для своєї лихої пристрасті, тож знову пішов із блокнотом і кульковою ручкою, хоча ні, він і досі вживав старомодні самописки. Очі в нього як крига, а в душі заспівало. Ось він іде, визираючи з-за свого блокнота, і очі його, омолоджено-щасливі, вихлюпують життєву силу. І йому зовсім байдуже, говорять позавіч про нього добре чи лихе. Бо коли у нього є змога ступати отим котячим поступом, коли в руці тремтить самописка, коли є блокнот, то є і сила, що допомагає йому струсити із себе тлінну дрімоту, саме таку, яка тліє в очах оцієї старої, котра дивиться на мене й не дивиться; тоді він знову стає, як колись, і думки про вихід на пенсію заганяються у глухого кута, як заганяє перелякану мишу кіт.

Окутую себе димом, ніби захищаюся і від цієї старої, і від чоловічка з блокнотом і самопискою, однак все одно пронизує мене жах. Морозяться жили, як там у того поета із XVII століття, в Івана Орновського, — труп падає на очі, труп падає на обличчя, мій власний на моє обличчя — звідки ти взяв, давнезний і всіма забутий поете, цього дивного й дикого образа? Розумію тебе в цьому дворику, під холодним і вигаслим поглядом, мимохіть відчуваючи неземні вітри й на собі; розумію, що в світі нас не можна вимірювати одномірно, що найменші й найдрібніші пристрасті — це тіні чи алегорії світових, і те, що досі я не втрапляв у подібні пригоди, що на мене не спадало нещастя, що плив, чи сковзався по кризі, чи котився вулицею, на якій немає перепон, загат і трамплінів, — лишень випадковість. Може, тому й допустився нерозважності, уроївши в голову, що в світі можна прожити самому. Отак окутатись кулею диму із власної люльки і стати людиною-невидимкою: ти інших бачиш, а вони тебе ні, відтак іти, плисти, їхати, шкутильгати, плуганитися, аж доки не зустрінеться той поріг, де на обличчя тобі раптом упаде власний труп…

Чекаю, щоб закінчився цей день, але в ньому сказано ще не все. Пообідав півтарілкою юшки й двома сирниками, а тоді, обважнілий од їжі, подався по книгарнях. Проблукав битих чотири години і не купив жодної книжки. Зрештою, не хотів нічого купувати, можливо, тільки подихати запахом книжок, відчувши їхню тлінну безтлінність. Здається, чогось чекав. Здається, воно затяглося, моє чекання, але сніг так і не пішов. Отже, ота стара, яка сиділа на ґанку свого помешкання, й десятки таких, як вона, ще не помре. Я теж знайду способи існування і, можливо, колись поверну добродушний і сонний спокій, який невідь-чому любий мені, але тепер його напевне нема, бо коло докручується, а в середині того кола яскраво поблискує під сонцем кришталева сіль, а це значить, що в мені утворюється новий солончак. Тож коло ще не довершене, ще воно розірване, і я можу перевести подиха…

— Ну чому ви, чоловіки, стаєте такі обережні й оспалі? — каже мені колежанка. — Чому такі залежні від жінок? Хочете, щоб розжувала і вклала вам до рота?

Вона трохи сердиться, що не розумію її натяків, хоча, може, я чудово їх розумію, але хочу, щоб вона не крутила, а висловилася прямо й просто. Але жінки народ крутійний, вони ніколи не йдуть напролом, а все лясом-вихилясом, зате твердо вимагають, щоб напролом ішов чоловік. Коли той загине, вони щиро поплачуть, а не здобуде бажаного, дістане від них зневагу.

— Хочу вам допомогти, — каже колежанка, дивлячись спокійними сірими очима. — Зрештою, й самі бачите, наш зав — руїна. Уже не може виконувати обов’язків, але тримається за це місце, як воша кожуха. Відкрию одну слабкість, можете покористуватись, адже він виразно сказав: або він, або ви. Знаєте, де пропадає останнім часом? Іде в парк, де збираються колишні люди, ну, пенсіонери, і забиває з ними доміно. А це чи не доказ, що пора йому списуватися?

— То що пропонуєте? — питаю я, бо хочу, щоб не крутила, а сказала правду. Отак холоднокровно і спокійно: скажи правду, жінко, чого хочеш? І в мені оживає, як росток предковічної квітки, малий, схожий на черв’ячка, сумнів. Висовує голівку й сичить, як гадюченя. А може, сичить од болю, якого завдає сам собі. Відчуваю гострі лапки, які дряпають серце, — колежанка цього разу сказала більше, ніж хотіла: "Можете покористуватися!" — сказала вона.

Колежанка кривиться, ну, який я не здогадливий.

— Гадаю, нам треба його позбутися, — тоном змовниці, яка хоче приховати, що вона змовниця, каже колежанка.

— У який спосіб? — знову питаю тупо, але навпрямки.

— Ворогів б’ють їхньою зброєю, — як малій дитині роз’яснює вона.

— Тобто написати на нього доноса? — питаю.

— Ну, навіщо такі слова. Все не так просто. У мене є знайомі в міністерстві, і я знаю, що там тільки й чекають нагоди, щоб його спекатись. Отож наша справа, — колежанка робить паузу, — не доноса писати, а штовхнути камінчика, от і все! Зрештою… на його місце могли б стати ви, зрештою, це не так важливо!

— На його місце не можу стати, — мовив я категорично, — бо не член партії. А нечлени партії начальниками не стають.

— То вступите, — спокійно сказала колежанка. — Адже ви не проти неї? Зрештою, це проста формальність.

І тут я справді починаю дещо розуміти. Господи, який я дурбак! Адже все тут ясно, як двічі по два. Моя колежанка, оця сіра й засмикана істота, зовсім не та, якою я її уявляв. Вона вже давно плете сіть довкола зава, вже знайшла хід до міністерства, стежить за ним, винюхує, тобто перетворилася в його подобу в більш ранньому віці, але з метою простішою й елементарнішою. Це вона, вона прагне замістити начальника, а мені кидає сніг в очі, бо чудово знає, що таких, як я, начальниками не роблять; начальників також роблять за певними законами і звичаями, а я, котрий ходить по світу людиною-невидимкою, для цього не надаюсь.

— Чого мовчите? — не витримує колежанка, здається, вона стурбувалася, бо у грі зі мною пішла ва-банк і раптом засумнівалася, чи добрий зробила хід.

— Думаю, — кажу на позір спокійно. — Несподівана це для мене річ.

— Ну, що ж, подумайте, — заспокоюється колежанка. — Я кажу речі прості, але коли вам треба подумати…

— А він справді страждає запорами? — навіщось питаю я, і червона барва виступає в мене на обличчі: незручно про таке говорити при жінці. Але вона спокійна й холодна. І голос її так само спокійний та холодний.

— Надзвичайно, — каже крижаним тоном. — Не може сходити по чотири і більше днів. Це таке, — вона всміхається сірими смужками вуст, бо сьогодні їх чомусь не напомадила, — що й ворогові не побажаєш…

У цей час рипають двері, і в музей знову входить учителька. Ця також, як дві краплі води, схожа на мою колежанку, я навіть уражений: невже захотіла відвідати нашого музея двічі на день. Та це не та вчителька: гостріший ніс і волосся шиньйону жовте, а не сіре.

— Гаразд, — тоном начальника кажу я. — Проведіть екскурсію, а я, з вашого дозволу, хотів би сьогодні піти. Я вам потелефоную, сьогодні.

— Ну, звичайно, — каже тоном змовниці, яка вже не вдає, що вона не змовниця, колежанка. — І не беріть того так близько до серця…

Додому я після того не пішов, а в парк, мені треба було обвіяти свіжим повітрям голову, бо вона в мене, як виявилось, і справді не вельми мудра. Окрім того, в цю хвилину, коли сидів на лаві й коли дививсь, як блукають, постукуючи горішками, дідусі й бабусі, викликаючи із дерев ласунок-білок, коли обдивлявся всі породи-гібриди: собака-білка, песик-кіт, собачка-морська свинка, песеня-плюшева лялька, мені таки справді нікуди йти. В душі в мене бридка мішанка, ніби всі оці собачки-песики забралися мені в нутро й дружно там налюрили.

Вийняв записничка й гортав його, очевидячки, маючи потребу із кимось поспілкуватися. Не для того, щоб попитати поради щодо того, що відбулося щойно, тут мені радитися не потрібно, бо все вирішив сам, але для того, щоб не залишатися самому. Часом з людиною таке трапляється — навіть коли вона одинак і самотник за природою своєю. І все тому, що, хоч у парку свіже повітря, але його увіч для мене бракує; отож порозмовляти із кимось приємним собі — це і є ковтнути кисню, якого увіч забракло. Тобто я, як і ці старі, також хочу постукати камінцем об стовбура чи горішком об горіх, щоб викликати собі білку.

Із кожним, хто вписаний у мою книжку, маю гарні стосунки. З одними бачуся раз на рік, з іншими принагідно, з третіми раз на місяць. Але серед них немає жодного, з ким хотів би бачитися щодня. Може, піти до оцієї добродушної пари: Івана та Наталі? До них заходжу частіше, бо можу поговорити про книги, кіно, музику і про колишніх наших університетських товаришів. Те ж, що в мене на душі, навряд чи їм цікаве, бо вони переповнені собою. Тобто це бездітна пара, відтак жінка, ота Наталя, не маючи дитини, всю свою увагу переключила на чоловіка і пецькає його, як може, а той від того цілком розледащів. Мені ж під цю хвилю потрібна людина, яка після того, як піду, не будуватиме на моїх кістка надгробка. Кілька разів мигав перед очима й телефон колишньої дружини, але чомусь не спинявся на ньому. Оце маленьке жонглювання листками, тасування цифр — вони відпливають і тонуть: арифметика для п’ятого класу: віднімання, додавання, множення. Але більше віднімання, тобто відкидання — їх стає все менше й менше, отих цифер, відпливають і тонуть, гинуть, поринають, руйнуються, розвалюються, слабнуть, а все це означення колапсу, вони блідіють і зникають із білих сторінок, тобто я стукаю горішком по стовбуру, а білка моя не приходить — ось воно, снігове поле, думав я. В повітрі й справді пролітали сніжини, пливли і тонули, чи радше танули. Я на цій алеї, як куля, яку заніс сюди вітер; і мій зір таки повертається на ту сторінку, де записано телефона колишньої дружини, і спочиває на цифрах. Тоді слух мій начебто прочищається, і я чую, як у глибині парку стукають доміно пенсіонери. Серед них напевне сидить чоловічок із пергаменним сухим обличчям, і на ньому й зараз проступає мука…

У той день я нікому не потелефонував і ні до кого не пішов, а колишній дружині подзвонив пізніше, коли вся ця історія зібралась у мені в повній системі своїх знаків, після того, коли пішов на горба, покритого ніздрюватим, скрижанілим снігом, до дерев, котрі сплять, і до птахів, що невідь-чому зібралися тут, покривши горба чорними тінями.