Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Він виростав самотою, і радитися з матір’ю не звик. Він бачив і відчував, які вони з нею різні — мати така жвава, розкута й енергійна. Він, мабуть, вдався у батька. І порожнеча, що виникла по смерті батька, стояла між ним і матір’ю, і все гостріше відчувалася з роками. Навіть коли мати була поруч, вона завжди здавалася йому далекою.

Тепер це відчуття посилилося й викликало в ньому дивну бентежність, а надто коли (правда, досить-таки запізно, але ж, усім відомо, Чезаріно мав убогу фантазію!), коли він почув розмову двох шкільних товаришів, і в нього розвіялися дитячі ілюзії. Перед ним несподівано постали деякі огидні таємниці життя, про які він раніше не мав і гадки. І тоді мати стала для нього ще більш далекою. Останніми днями, що їх він провів удома, Чезаріно помітив: попри всю переобтяженість щоденними справами, мати все ще була вродлива, квітуча і завжди дбала про свою вроду: щоранку вона довго й любовно розчісувала коси, вдягалася елегантно, з аристократичною простотою, і йому неприємні були навіть пахощі її парфумів, яких він доти майже не помічав.

Аби звільнитися від цього химерного почуття до матері, він одразу ж згодився вступити до коледжу. Чи помітила вона це? І що спонукало її до такого рішення?

Тепер Чезаріно розмірковував про все. Змалку він завжди був дбайливим і слухняним хлопчиком, без принуки виконував усе, що йому загадували, правда, він був трохи слабкий, тендітний, але цілком здоровий. Він боровся з собою, намагаючись позбутися думок, що сіяли в ньому сором і каяття, особливо тепер, коли він дізнався, що мати захворіла. Ось уже кілька місяців вона по неділях не відвідує його в коледжі. Під час двох-трьох останніх відвідин їй нездужалося, мати й справді видалась йому тоді не такою квітучою, як раніше, він навіть помітив деяку, незвичайну для неї, неохайність у зачісці, і його почало ще дужче гризти сумління за ті недобрі думки про надмірну ретельність, з якою вона раніше дбала про свою зовнішність.

З коротеньких записок, які мати коли-не-коли посилала, щоб спитати, чи не треба йому чого, Чезаріно знав: лікар приписав їй відпочинок, бо вона надто перевтомлювалась, заборонив їй виходити, хоч і запевняв, ніби нічого серйозного нема, і якщо вона точно виконуватиме всі його приписи, то, безсумнівно, видужає. Проте її хвороба тривала, і стривожений Чезаріно не міг дочекатися кінця навчального року.

Звісно, в такому стані він ніяк не міг до кінця второпати дійсних причин поразки Наполеона Бонапарта при Ватерлоо, вигаданих учителем історії, хоч і старався як міг.

Коли того дня Чезаріно повернувся в коледж, його викликали до директора. Він чекав суворої догани за низьку успішність протягом року, але натомість директор говорив з ним дуже приязно й навіть чомусь здавався збентеженим.

— Любий Брею, — мовив він, поклавши йому руку на плече, що вельми здивувало хлопця, — ви знаєте, ваша мама…

— Їй погіршало? — одразу вигукнув Чезаріно, звівши на директора злякані очі, і картуз випав йому з рук.

— Мабуть, так, мій хлопчику. Вам слід негайно йти додому.

Чезаріно дивився на директора, і в його благальному погляді було запитання, яке не зважувалися вимовити вуста.

— Я сам добре не знаю, — відповів директор, зрозумівши це німе запитання. — Тут по вас приходила літня жінка, ваша служниця. Хлопчику мій, хай би що сталося, тримайтесь! Ідіть. З вами піде служитель.

Коли Чезаріно вийшов з кабінету директора, в голові йому гуло. Він не знав, що робити, якою дорогою бігти додому. Де служитель? Де картуз? Де він лишив свій картуз?

Вийшовши услід, директор подав йому картуз і звелів служителю, як знадобиться, не відходити від хлопця весь день.

Чезаріно побіг додому на вулицю Фінанце. За кілька кроків він побачив, що парадні двері напіввідчинені, і ноги йому підкосилися.

— Тримайтесь! — повторив йому служитель, який уже все знав.

В домі все було догори дном, ніби смерть вдерлася туди силоміць.

Вбігши, Чезаріно одразу ж кинувся в кімнату матері і там, у глибині, на ліжку, побачив її… таку довгу (таке було перше, приголомшливе, дивне, несподіване враження), — таку довгу, о Боже, ніби смерть навмисне її видовжила. Вона лежала невпізнанна, заціпеніла, і коло ніздрів уже залягли свинцево-сірі тіні.

— Що це? Що?.. — бурмотів він, опустивши плечі й витягуючи шию, аби краще бачити, як це звичайно роблять короткозорі: в першу мить він скорше був зацікавлений, аніж наляканий цим видовищем.

І ніби у відповідь із сусідньої кімнати, розітнувши страхітливу німоту смерті, пролунав надсадний, хрипкий крик немовляти.

Чезаріно рвучко повернувсь на цей крик, ніби той кресонув його бритвою по спині, і, тремтячи всім тілом, глянув на служницю, яка мовчки плакала, стоячи навколішки перед ліжком.

— Дитина?

— Там… — кивнула вона на двері.

— Її? — скорше видихнув, ніж запитав він.

Служниця ствердно кивнула головою.

Він знову обернувсь до матері, але вже не мав сил дивитися на неї. Вражений раптовим, жорстоким відкриттям, яке приголомшило його і наче вбило скорботу в серці, він затулив обличчя руками і відчув, як ізсередини, з глибини його заціпенілого тіла рветься зойк, — та горло, здавлене розпачем, його не пропускає.

Отже, від пологів? Умерла від пологів? Але ж як воно могло статися? То он чому! І раптом у нього майнула підозра, що там, звідки пролунав дитячий плач, хтось є; він обернувся й з ненавистю глянув на служницю.

— Хто?.. Хто?

Більш він нічого не міг вимовити. Тремтячою рукою намагався поправити окуляри, що ковзали з носа, мокрого від сліз, які несподівано ринули гарячим потоком.

— Ходімо… Пішли… — вмовляла його служниця.

— Ні… ти скажи мені… — наполягав він.

Лише тепер він помітив, що не один у кімнаті, довкола ліжка стоять незнайомі люди і дивляться на нього вражено й співчутливо. Він замовк і дозволив служниці відвести себе до кімнатки, в якій мешкав до вступу в коледж.

Там була сама тільки повитуха, — вона щойно викупала ще синюшне й спухле немовля.

Чезаріно з огидою поглянув на нього й знову обернувсь до служниці.

— Нікого? — сказав він ніби до самого себе. — А це дитя?

— Ой паничу! — скрикнула служниця, сплеснувши руками. — Що я можу