Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

закликала мужчин, тільки мужчин, до аркана. Фоки не було, тому Ясьо, хапаючи найближчого з шеренги за руку, потягнув цілий ряд, то згортаючи, то розгортаючи аркан. Замикав коло, сам падав, як кожен другий, впирав по середині кола ноги об ноги інших, і так давав собою крутити, як раненим, котрого волочать, виносять з поля бою товариші, що відступають. Або ж знову виривався з виру, вискакуючи на рівні ноги у пориві мисливця, що вискочив із засідки і бере на приціл рогатини оленя, який пробігає. А тих, що в свою чергу падали, підхоплював відразу ж у такому шаленому вирі, що жоден з них не зміг вирватися із коловороту і стати на ноги. Насичений, Ясьо розривав коло, знову згортав аркан, вихоплював бардку з-за поясу, кидав у повітря, і знову, блискавично розгортаючи аркан, у підскоку ловив бардку на льоту вільною рукою. І жінки і старші мужчини стиснулися навколо аркана, то підспівуючи у такт, то плескаючи в долоні.

Підчас чергової перерви знову зауважили, що Марійка Шестунівна, хоч і на світлі і на видноті, і надалі сидить сама на кашиці. Поряд з нею лежав пляцком на траві обернений Панцьо. Дивлячись на це здалека, переможець у аркані Томашевський наполегливо втупив у неї погляд. А коли вона одного разу відкрила очі і охопила його так, неначе поглинула, він вирішив, що прийшов його момент. Негайно ж підвівся, але відразу ж і сів, бо очі Марійки невблаганно зачинилися на два замки. Але таке смикання вудки якось дратувало Яся, він не міг знайти спокою, то вставав, то сідав. Нарешті він сам себе підштовхнув, навіть зірвався із переможно піднятою головою, оскільки приятелі спостерігали за ним безперервно. У кілька скоків він опинився коло Марійки, присів на кашицю. З усіх чеснот красивого вигляду, якими природа обдарувала Марійку, вона найглибше відзначалася у стриманій ввічливості. На питання вона відповідала тихо, солодко, навіть несміливо, як присоромлена дитина. Томашевський питав:

— Батько вже на полонині?

— Так.

— Мама в хаті?

— Так.

Крізь ввічливість скупих відповідей провіювала зачарована сонність, холод відсутності, чи нехіть, відштовхуюча хоч і чемна. Розмова перервалася. Томашевський вирішив бути мужнім, знайшов запитання, трохи підсунувся. Запитав, не як набридливий розвідник, котрий хоче щось випитати, а як приятель, котрий знається на справі, і хоче помогти, принести полегшення:

— Панич Титус виїхав?

Марійка змовчала, як би не почула, за мить глянула з докором і опустила голову. Томашевський терпляче чекав, Марічка перемогла себе:

— Так.

Томашевський набрався сміливості, запитував далі:

— Мабуть, знову потім приїде?

— Ні! — голосно відрізала Марійка.

— А чому?

— Бо так.

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Ніхто не знає?

— Ні.

— А чому?

— Бо так.

Очі Марійки зачинились, уста ледве рухались, лише груди здіймалися дещо сильніше. — Краще було до неї не говорити, не дивитись на неї, не знати її, ані її ненависної пихи чи принизливої краси! Томашевський відскочив, як обпечений, махнув рукою, неначе збив колючий будяк, у один підскок вже був коло приятелів. Ті серйозно дивилися на Марійку то з сумом, то зі злістю. Бо була це, очевидно, така блискуча роса, котра не стільки охолоджує, як радше раз гріє, а раз заморожує, а понад усе кусає всіх за очі, виїдає очі. Дивилися вивчаючи також Матарга з Мандатом і Ґєлета. Всі раптово заворушилися, бо саме прибіг з колиби Лесьо Караванчук з повідомленням, що Кузьма Нявчук розхворівся після танцю, ригав, а тепер голова йому тріскає, в’ється у конвульсіях і так наодинці мучиться у темній колибі. Лесьо шукав Іваниська, віднайшов його у недалекому закутку лісу, де той сидів із жінкою, після чого Іванисько бігом побіг до колиби, а за ним поспішила жінка, а також Лесьо з жінкою.

— Бачите, — понуро порикував Матарга до своїх, — ледь до неї торкнувся і вже його зачарувала.

— Заміцно торкався, — зауважив Ґєлета.

— Здається, так, — прошепотів засмучений Мандат.

— Але чим, як? Варто б це знати, — додав Ґєлета голосніше.

— Так, так, варто, щоб відвернути чари, — погодився Матарга.

Сам, будучи обережнішим, заохочував Мандата, щоб той прошмигнув на розвідини коло Марійки. Мандат не впирався, непомітно покрутився коло кашиці, немов чогось шукав у зв’язках балок, невдовзі повернувся і стенав плечами:

— Окрім тих золотих наручників і блискучок на шиї, нічого не видно. Вона навіть зовсім не так пахне, як оті.

— Балачки, — заперся Матарга, — а хто ж тоді пахне, якщо не вона?

— Ідіть самі понюхайте, — запропонував Мандат.

Матарга не проявив ані відваги, ані бажання, насупився.

— Ого! Це ще гірше, бо вона виглядає на таку, що пахне, а не пахне. Чим же вона це?

Мандат шорстко відповів:

— Тим, чим й інші, хай їй там чорт! Лізьте до неї самі, якщо вас тягне.

Матарга ображено смикнувся, та, на щастя, підходила Матаржиха. Поспішно замовк, відвернув погляд від Марійки до жінки. Знову загриміла музика, і обоє Матарги, однаково великі, беручи одне одного за барки, зчепилися, як пара ведмедів, або швидше, як пара велетнів із Пупка землі. У контрасті з комариним дзижчанням музики, танцювали дві баштоподібні смереки, причаровані тією музикою на втіху, що не все ще галасливе, роздратоване запахами, не все ще керується хтивим до збуджень носом, ані піднебінням, що облизується, що не все ще напхане сітями перелюбних жадань, не все розніжене, зжаб’єне. Розігналися, розкрутилися у швидких заворотах, і у найвищому розгоні, з якого, здавалося, можна вже тільки собі чи й іншим розтрощити череп, обидві колоноподібні башти зупинялися нерухомо. І знову у такий вир вливалися Матарги, що не так, як звичайно, музика танцівників, а вони музику — кололи жалом чи острогою, шмагали, захоплювали на зламану голову. Дивлячись на них, музиканти ошаліли, підскакували разом з інструментами, свистіли, покрикували, збільшували і пришвидшували тони так, що аж всі інструменти стогнали, а бубни гриміли, як сигнал першої весняної бурі. То музика, то танець змагались наввипередки, взаємно збуджуючи одне одного.

Підчас нової перерви висловлювалися то тихо, то вголос, слова поваги Матаргам. Сам губернатор Жабйого підійшов до них. Матарга знітився, став покірнішим, втратив всякий розгін, похилив зовсім низько голову, неначе соромився стирчати понад головами Жабйого. Війт втупив очі в землю, говорив неголосно, але вагомо:

— І у нас вміють танцювати, і то файно. Ви знали про це? Але до вашої старовічної сили ніхто навіть не вмивався.

Матарга танув, але захвилювався, бо не годилося пишатись, треба було виявити вдячність, але й не хотілось применшувати самого себе. Що ж робити? Він поспішно помпував із самого дна голови найстарішу мудрість. Задля поважності він прогудів найглибшим басом