Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Треба було лише з усіх сил старатися, обравши собі професію та один з атрибутів Всемогутнього як взірець для наслідування. Покликання та Слава — так це називалося. Кожен повинен невпинно вдосконалюватись у професії та проживати життя, керуючись одним-єдиним ідеалом. Всемогутній прийме таку жертву, а надто від світлоокого — до того ж що шляхетніше його походження, то більше природженої Слави йому даровано.

Покликанням Далінара було лідерство, а обраною ним Славою — рішучість. Такий вибір він зробив іще замолоду, хоча тепер розумів їхню суть зовсім по-іншому, ніж колись.

— Ти, звичайно ж, маєш рацію, батьку, — сказав Ренарін. — Я не перший син героя, від народження позбавлений воєнних талантів. Усі інші якось пережили це. Впораюсь і я. Напевно, стану градоправителем якогось маленького містечка. Це якщо не пострижуся в подвижники якої-небудь конгрегації.

Хлопчина знову звів очі перед собою.

«Я все ще сприймаю його як хлопчину, — упіймав себе на думці Далінар, — хоча йому пішов уже двадцятий рік». Дотепник мав рацію. Як батько, він недооцінював Ренаріна. «А як би повівся я, коли б мені заборонили битися? Якби сторонився жінок і торговців?»

На його місці Далінар би озлобився, особливо на Адоліна. Власне, у дитинстві він нерідко заздрив Ґавілару. Натомість Ренарін був найбільшим прибічником Адоліна. Він просто боготворив старшого брата й виявив достатньо мужності, щоб, знехтувавши небезпекою, кинутися в саму гущу битви, де потвора з нічних сновидь не залишала мокрого місця від списників і шпурляла навсібіч Сколкозбройних.

Далінар кашлянув.

— Можливо, настав час іще раз спробувати навчити тебе володіти мечем.

— Але моє недокрів’я…

— Не матиме жодного значення, якщо ми закуємо тебе в повний комплект Сколкозбруї, а в руку вкладемо Сколкозбройця, — перебив його Далінар. — Такий обладунок хоч кому надасть витривалості, а вага Сколкозбройця практично не відчувається.

— Батьку, — млявим тоном заперечив Ренарін, — мені ніколи не стати Сколкозбройним. Ти ж сам казав, що Зброя та Збруї, які ми відбиваємо у паршенді, мають дістатися найвправнішим воїнам.

— Жоден із решти великих князів не відмовляється від здобутих трофеїв на користь короля, — сказав Далінар. — Тож хто візьметься дорікати мені, якщо одного разу я зроблю синові подарунок?

Ренарін зупинився посеред коридору, демонструючи незвичайну для нього силу афекту: його очі широко розплющилися, а на обличчі проступило нетерпіння.

— Ти це серйозно?

— Присягаюся тобі, сину. Якщо мені вдасться здобути ще одного Сколкозбройця чи Сколкозбрую, вони стануть твоїми, — він усміхнувся. — Чесно кажучи, я зроблю це просто заради того, щоби побачити обличчя Садеаса, коли ти станеш повноцінним Сколкозбройним. А крім того, якщо ти зрівняєшся силою з іншими, я гадаю, що твій природний хист проявиться в усій красі.

Ренарін і собі всміхнувся. Сколкозбруя не розв’яже всіх його проблем, але в нього з’явиться шанс. Далінар подбає про це. «Я знаю, що таке бути другим сином, — подумав батько, коли вони знову попрямували до покоїв короля, — і залишатися в тіні старшого брата, якого любиш і якому в той же час заздриш. Прародителю бур, ще й як знаю.

Я й досі ним почуваюся».

* * *

— А, мій славний ясновельможний Адоліне! — вигукнув подвижник, підходячи до нього з розпростертими обіймами.

Кадаш був високим чоловіком немолодих уже літ, мав поголену голову й прямокутної форми бороду, як і належало людині його Покликання. Довкола його тімені зміївся шрам — сувенір на згадку про минулі дні, коли він служив у війську в чині офіцера.

Незвично було зустріти людину на кшталт нього — світлоокого, який колись був солдатом — у рядах подвижників. Власне, зміна Покликання взагалі вважалася дивиною. Але не заборонялася, і Кадаш зумів високо піднятися по ієрархічній драбині подвижництва, беручи до уваги той факт, як пізно він почав. Далінар вважав це свідченням ревної віри або завзяття. Можливо, й того, й іншого.

Табірний храм починав своє існування як великий Душезаклятий купол, а згодом Далінар виділив кошти та мулярів, щоби перетворити його на споруду, більш придатну для відправлення культу. Тепер внутрішню поверхню стін прикрашали різьблення, що зображали Вісників, а з підвітряного боку додалися широкі засклені вікна, які впускали сонячне світло. З високої стелі звисали грона діамантових сфер, а для повчання, вправляння й екзаменування в царинах різних мистецтв були споруджені кафедри.

Усередині якраз перебувало багато жінок, які отримували напучування від подвижників. Представників сильної статі було менше. У часи війни в чоловічих мистецтвах простіше вправлятися на полі бою.

Стоячи біля Адоліна, Джанала схрестила руки на грудях і взялася з неприхованим невдоволенням оглядати храм.

— Спочатку смердюча лимарня, а тепер храм? А я була гадала, що ми підемо кудись, де хоч трішки віє романтикою.

— Релігія — романтична річ, — заперечив Адолін, чухаючи потилицю. — Вічне кохання і таке інше, хіба ні?

Та лише зиркнула на нього.

— Піду почекаю знадвору, — вона розвернулася й попрямувала до виходу в супроводі служниці. — І роздобудьте мені хтось — побий його грім — паланкін.

Проводжаючи її поглядом, Адолін нахмурився.

— Підозрюю, мені доведеться купити їй щось дійсно недешеве, щоб загладити свою провину.

— Не розумію, у чім проблема, — зауважив Кадаш. — Як на мене, релігія — справді романтична річ.

— Ви — подвижник, — мляво пожартував Адолін. — А крім того, цей шрам надає вам дещо надмірної брутальності, як на мій вишуканий смак, — він зітхнув. — Джанала завелася не так через храм, як через брак уваги з мого боку. Сьогодні з мене вийшов далеко не найкращий кавалер.

— Найсвітліший, вас щось гнітить? — запитав Кадаш. — Це пов’язано з вашим Покликанням? Останнім часом ви не надто просунулися вперед.

Адолін скривився. Він обрав своїм Покликанням дуелі. Працюючи під керівництвом подвижників над постановкою особистісних цілей і втіленням їх у життя, він міг продемонструвати Всемогутньому свої досягнення. На жаль, з огляду на воєнний стан, положення Кодексу вимагали від Адоліна обмежити кількість дуелей, оскільки легковажне бретерство могло поранити офіцерів, у котрих є потреба на полі бою.

Але його батько все частіше й частіше уникав битв. Тож який був сенс у тому, щоб утримуватися від дуелей?

— Найсвятіший, — сказав Адолін, — мені треба переговорити з вами, але там, де нас не зможуть підслухати.

Кадаш здійняв брову та провів Адоліна довкола центрального узвишшя. Воринські храми завжди будувалися круглими,