Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

Я підкорилась. Двері закрила щільно, знаючи, що стіни тонкі, а підслуховувати люблять навіть найкращі секретарі. Можливо, наш випадок – не виняток.

- Чого ти до мене так рано? Щось трапилось? – тут же став спокійнішим Котовський, коли впевнився, що нашу розмову не рознесуть по фірмі. – Чому не брала слухавку? Вимкнула телефон?

- Так, - ствердно кивнула я, - вирішила взяти паузу. Щоб подумати… а вихідні для того – гарний час.

- Не буду сперечатись, - посміхнувся Котовський. – В тебе все в порядку?

В його голосі дійсно вчувалась турбота, але я не дозволила собі повірити в ці слова. Ні, спочатку справи, а потім вже як піде.

- Так, все добре. Але я до тебе в справі, - промовила я.

- В якій? Я якраз хотів поговорити з приводу твого під…

- Я хочу звільнитись, - випалила я, спокійно перебиваючи Данила. – Піти з роботи. Я вже написала заяву, - я дістала з сумки папку і витягнула заяву звідти. – Ми якраз закрили рік, не бачу проблеми в тому, щоб знайти на мою посаду нового співробітника. Фірмі це не завадить. Будь ласка, підпиши.

Котовський поглянув на мою заяву і помітно спохмурнів.

- Чому ти йдеш? – спитав він. – Тобі запропонували краще місце? Я можу…

- Ні, - обірвала я Котовського. – Мені нічого не пропонували. Я, звісно, сподіваюсь, що легко знайду роботу, але я йду з іншого приводу, - я закусила губу, збираючись з силами, щоб сказати нарешті Данилові всю правду. – Я хочу піти через тебе.

- Через мене?

Данило повільно піднявся зі свого крісла і зробив крок мені назустріч.

- Але чому? – здивовано спитав він.

Я спіймала себе на тому, що, замість того, щоб відповісти, роздивляюсь його обличчя. Вивчаю риси, дивлюсь в очі, наче там щось шукаю… А Котовський, між іншим, досі гладенько вибритий, не порушує обіцянку. Ні найменшого сліду бороди, що мене так дратувала. Гарний, дуже гарний, зараза, так і хочеться зробити крок назустріч і поцілувати.

Але я ж обіцяла, що сьогодні буду поводити себе розумно?

- Тому що те, що між нами було, не дуже нагадує стосунки керівника та підлеглої, - твердо промовила я, вирішивши казати чисту правду. – Так, те, що я до тебе відчуваю, виходить за рамки звичайних робочих стосунків. І мені не хотілось и… Ось так. Я ніколи не поважала службові романи. Бути рівними ми не зможемо. А якщо в нас нічого не вийде, і я буду просто підлеглою, буде ще гірше. Тому я піду.

Котовський дивився на мене. Мовчав. Вдивлявся в обличчя, випробовував, наче намагався прочитати думки, але не міг зрозуміти, що саме я замислила.

А потім мовчки взяв ручку і спокійно поставив підпис в потрібній графі в заяві.

Мені в цю мить здалось, що весь світ довкола зупинився. Якась наївна дівчинка, що досі жила в мені, впевнено повторювала, що Котовський так не вчинить, він спробує мене зупинити. Не обов'язково буде вговорювати, але хоч запевнятиме, що це крайня міра. Дурниці! Не треба було мені приймати такі рішення.

Він просто підписав.

Я розуміла, що мені нема чого ображатись. Я сама вирішила піти. Ніхто мене не змушував. Але, тим не менше, в цю мить я була так ображена, наче мене щойно вдарили.

Але ж сама хотіла!

- Дякую, - видавила я з себе, намагаючись лишатись спокійною. Навіть байдужою. – Приємного дня, - я посміхнулась. – Я повинна відпрацювати свої два тижня?

- Ми знайдемо нового спеціаліста, - промовив Котовський. – І, якщо ти не будеш проти, проконсультуєш його, введеш в справу. Щоб не довелось вивчати все з нуля.

- Так, звісно, - посміхнулась я. – Зроблю.

- Дякую, - кивнув Котовський.

- Це означає, що я на сьогодні вільна?

- Від роботи? Так, - кивнув він.

Я зітхнула.

- Дякую.

Треба було якось попрощатись, але я не могла знайти в собі потрібні слова. Замість цього просто прикрила очі, збираючись з духом, м'яко посміхнулась і впевнено повернула до виходу. Вже опустила руку на дверну ручку, збираючись раз і назавжди покинути кабінет, застила на півмиті в надії, що Данило все-так не відпустить мене просто так.

- Зачекай, - роздався за спиною його голос, і я на фізичному рівні відчула, що він наближається до мене. – Ми обговорили лише робочі моменти.

Я повільно, наче досі не могла повірити своїм вухам, повернулась до чоловіка. Котовський стояв в півметрі від мене і ледь помітно посміхався.

- Я правильно розумію? Якщо ти більше не моя підлегла, нам ніщо не заважає?

Взагалі-то, я хотіла сказати, що нам заважає різниця в фінансовому положенні, ненависть його сестри до мене і все інше… Але чомусь відповіла:

- Ні, нічого.

- І я можу приймати це як підтвердження того, що мої почуття до тебе є взаємними?

Я зажмурилась. Це більше нагадувало казку, в якій прекрасний принц не дозволяє своїй принцесі відмовитись від нього. Тільки прекрасний принц зазвичай навіть імені не має. Просто Прекрасний. А принцеси трошки більше виділяються.