Читати книгу - "Свобода"

— Тоді замов собі порцію безалкогольного пива. Я ж вип’ю три «мартіні», а ти можеш віднести мене до номера.

Волтеру дуже не подобалось, коли вона починала так розмовляти з ним. Вона навіть не усвідомлювала, що промовляла, вона просто вела себе, як весела молода жінка — просто як найяскравіший промінь світла у його житті останнім часом — і не розуміла, що фізичний контакт між роботодавцем і працівником не є темою для жартів.

— Три мартіні, безперечно, нададуть нового змісту ранковому вибуху в голові, — таким чином він незграбно нагадав їй про руйнування, яке вони мали побачити вранці й задля якого їхали аж до Вайомінгу.

— Коли ти востаннє пив? — не здавалася Лаліта.

— Ніколи. Я взагалі ніколи не пив.

— Навіть у старших класах?

— Ніколи.

— Волтере, це ж нечувано! Ти маєш спробувати! Це так весело — іноді трохи випити. Від кухля пива алкоголіком не станеш.

— Та я не про це хвилююся, — відповів Волтер, водночас замислившись, чи це правда. Його батько та старший брат, це подвійне прокляття його юності, були алкоголіками, а дружина, яка швидко ставала прокляттям його зрілості, мала чітку схильність до алкоголізму. Свою невпинну тверезість він завжди сприймав як опозиційність до них — спочатку як бажання будь-що не стати схожим на батька й брата, а потім як бажання поводитися з Петті так само бездоганно добре, як її відношення до нього, коли вона напивалась, було бездоганно поганим. Це був один із способів, завдяки яким вони з Петті все ще трималися разом: він — завжди тверезий, вона — інколи п’яна, але жоден із них жодного разу не пропонував іншому змінитися.

— Тоді чого тобі боятися? — не зрозуміла Лаліта.

— Гадаю, я просто боюся вносити зміни у те, що ідеально працює ось уже сорок сім років. Коли воно не зламалося, нащо його лагодити?

— Але ж це весело! — Вона крутонула кермо орендованої машини, щоб обігнати напівпричіп, що ледь просувався уперед. — Я неодмінно замовлю тобі пиво і примушу зробити хоч один ковток на знак свята.

Ряснолистий північний ліс на південь від Чарльстона зараз, на порозі рівнодення, був одноманітним: суворий гобелен чорних і сірих відтінків. Через тиждень чи два теплі вітри з півдня принесуть до лісів зелений колір, а ще через місяць співочі птахи, що майже ніколи не полишають тропіків, наповнять їх своїми піснями; але саме сіра зима здавалась Волтерові природним станом північного лісу. Літо було лише щасливим випадком милості, що траплявся кожного року.

На початку того ж дня, у Чарльстоні, вони з Лалітою та місцевими юристами передали Нардоне і Бласко, промисловим партнерам трастового «Фонду лазурної гори», всі документи, які надавали тим право починати руйнування у Лощині Форетера та відкрити п’ять з половиною тисяч гектарів майбутнього заповідника співуна для знесення верхівок гір. Представники Нардоне і Бласко підписали гори паперів, які юристи фонду готували упродовж останніх двох років, офіційно прирекли вугільні компанії до підписання безлічі угод з меліорації й передачі прав, які, коли їх зібрати докупи, гарантуватимуть, що вироблена руда навічно залишиться «дикою». Він Гейвен, голова ради директорів фонду, був «присутній» на зустрічі за допомогою конференц-зв’язку, а потім особисто зателефонував Волтерові на мобільний, аби привітати його. Але настрій Волтера святковим не був. Адже йому нарешті вдалося гарантувати знищення десятків пагорбів, укритих лісом, і безлічі миль чистих, біотично багатих струмків класів III, IV і V. Аби досягти цього, Віну Гейвену довелося продати права на видобуток корисних копалин на загальну суму двадцять мільйонів доларів в іншому куточку штату, продати їх свердловинам, які ґвалтують землю, а потім віддати доходи іншим учасникам, які Волтерові зовсім не подобалися. І все заради чого? Заради «опорного пункту» виду, що опинився під загрозою вимирання, — опорного пункту, який можна накрити поштовою маркою на мапі доріг Західної Вірджинії.

Волтер і сам зараз, переживаючи гнів та розчарування світом, почувався наче ті сірі північні ліси. А Лаліта, народжена у теплі Південної Азії, була тією сонячною людиною, яка принесла в його душу шкидкоплинне літо. Сьогодні він якщо і міг щось святкувати, то це той факт, що, «досягши успіху» в Західній Вірджинії, вони зараз могли почати розробляти свою ініціативу щодо перенаселення. Але він пам’ятав про молодість помічниці й не хотів псувати їй настрій.

— Гаразд, — погодився він. — Я скуштую пива. Один раз. На твою честь.

— Ні, Волтере, на твою честь. Ми це зробили завдяки тобі.

Він похитав головою, розуміючи, як глибоко Вона помиляється. Без її тепла, і чарівності, і мужності вся угода з Нардоне й Бласко, скоріше за все, з тріском провалилася б. Це правда, у нього з’явилося кілька цікавих ідей; але, схоже, нічого, окрім ідей, у нього не було. Тепер керманичем у всіх відносинах стала Лаліта. На ній була вітровка, відкинутий назад капюшон слугував кошиком для яскравого Чорного волосся; під вітровкою ховався костюм у смужку, який вона одягла на офіційну частину зустрічі. Руки її лежали на кермі в позиції десята година і Друга година: зап’ястки голі, срібні браслети скотилися під манжети вітровки. У сучасності взагалі й машинній культурі зокрема були тисячі й тисячі елементів, які Волтер ненавидів, але вправність молодих жінок-водіїв, незалежність, яку вони отримали за останні сто років, до цього переліку не входили. Рівноправність чоловіків і жінок, у даний момент висловлена у впевненому положенні охайної ніжки Лаліти на педалі газу, давала йому привід радіти від того, що живе він у двадцять першому столітті.

Найбільша проблема, яку він вирішив для фонду, полягала в наступному: що робити з двома сотнями (чи навіть більше) родин, більшість з яких жили у злиднях, яким належали будиночки чи трейлери, розташовані на невеличких чи дуже маленьких клаптиках землі в межах того, що мало стати Парком співуна. Дехто з чоловіків усе ще працював у вугільній промисловості, шахтарями або водіями вантажівок, але більшість відмовилися від цієї роботи й проводили час із рушницями й двигунами внутрішнього згоряння, додаючи до меню своїх родин дичину, підстрелену десь на пагорбах і привезену додому на всюдиходах: Волтер працював щосили, намагаючись викупити їхню землю якомога раніше, доки робота фонду не привернула уваги громадськості; за деякі клаптики землі на схилі пагорбів він платив навіть менше п’ятисот доларів за гектар. Але коли його загравання з місцевим клубом захисників природи з тріском провалилися і занадто енергійна активістка Джойслін Цорн розпочала