Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Цілком можливо. А ви знайомі з тутешніми домовиками?

— З багатьма. По-моєму, час уже витурити їх звідси. Я готую доповідну записку президентові.

— А про мене там згадується?

— В цьому нема потреби. Я хочу сказати вам, містере Уормолд, що в мене цілком досить грошей, аби забезпечити Міллі на той випадок, коли зі мною що-небудь станеться. А спалахне революція — ми дуже гарно проживемо на них і в Майямі.

— Навіщо ви все це мені розказуєте? Я ж не питаю про ваше фінансове становище.

— Такий-бо звичай, містере Уормолд. Тепер щодо здоров’я. Воно в мене чудове. Можу показати довідки. І діти будуть. Це вже не раз доведено.

— Он як?

— Авжеж, ваша донька може бути цілком спокійна. Дітей я теж матеріально забезпечу. Моя теперішня коханка нічим мене не зв’язує. Я знаю, що протестанти досить цнотливі щодо цього.

— Я, власне кажучи, зовсім не протестант.

— А ваша донька, на моє щастя, католичка. Запевняю вас, це буде зразковий шлюб, містере Уормолд!

— Їй же тільки сімнадцять років!

— Це найкращій вік, щоб родити, містере Уормолд. Отже, ви дозволяєте мені поговорити з нею?

— А вам неодмінно потрібний мій дозвіл?

— Так буде краще.

— Ну, а якщо я скажу «ні»...

— Я постараюся вас переконати.

— Колись ви казали, що я не належу до тих, кого можна катувати.

Капітан Сегура лагідно поплескав його по плечу.

— У вас такий самий гумор, як і в Міллі. Але будемо говорити серйозно: адже ваш дозвіл на проживання в Гавані завжди можна скасувати.

— Ви, здається, людина рішуча. Гаразд. Можете з нею поговорити. Для цього у вас буде не одна нагода, коли проводжатимете її із школи. Але майте на увазі: Міллі дівчина серйозна. По-моєму, всі ваші сподівання марні.

— Тоді доведеться звернутися по допомогу до вас як до батька.

— Ви дуже старомодні, капітане Сегура. Батьки тепер не в пошані... Ви казали, що маєте до мене якусь важливу справу?

Капітан Сегура докірливо сказав:

— А це хіба не важливо? Друга справа — то пуста формальність. Чи не під’їхали б ви зі мною до «Диво-бару»?

— Навіщо?

— Один поліційний казус. Вам нічого турбуватись. Я прошу зробити мені невеличку послугу, оце і все.

Вони поїхали в червоному спортивному авто капітана Сегури в супроводі двох поліцейських мотоциклістів — спереду і ззаду. Здавалося, всі чистильники міста збіглися на вулицю Вірдудес. Обабіч дверей «Диво-бару» стояли поліцейські. Сонце палило нещадно.

Мотоциклісти позіскакували з машин і заходилися розганяти чистильників. З бару вискочили ще кілька поліцейських і взяли під охорону капітана Сегуру. Уормолд пішов за ним. Як завжди в цю пору дня, віконниці злегка порипували від легкого вітерця з моря. Бармен стояв не на своєму місці, а перед стойкою. Вигляд у нього був дуже зляканий. З розбитих пляшок за стойкою капало. На підлозі лежало чиєсь тіло, яке заступали постаті поліцейських; видно було тільки черевики — грубі, безліч разів лагоджені черевики небагатого старого.

— Пуста формальність,— сказав капітан Сегура.— Треба засвідчити особу померлого.

Лиця Уормолдові не треба було й показувати, але поліцейські розступилися перед ним, щоб він зміг побачити доктора Гассельбахера.

— Це доктор Гассельбахер,— сказав він.— Ви знаєте його не гірше за мене.

— В таких справах треба дотримуватись усіх формальностей,— пояснив Сегура.— Засвідчення особи сторонньою людиною.

— Хто це вчинив?

— Невідомо,— сказав Сегура.— Вам треба випити віскі. Гей, бармене!

— Ні, дайте мені «дайкірі». Я, коли був з ним, завжди пив «дайкірі».

— Хтось вдерся сюди з пістолетом. Спершу двічі схибив. Ми, звичайно, напишемо, що це підступи повстанців з Оріенте. Це добре вплине на закордон. А може, то й справді були повстанці.

З підлоги на них байдужно дивилося мертве обличчя. Воно було таке спокійне, що до нього не пасували звичайні міри спокою чи страждання. Здавалося, з людиною, якій належало це обличчя, ніколи нічого не траплялося,— навряд чи вона взагалі колись була жива.

— Коли ховатимете його, покладіть на труну каску.

— Яку каску?

— В його кімнаті ви знайдете уланську форму. Він був сентиментальна людина.

— Дивна річ: доктор Гассельбахер пережив дві світових війни, дочекався так званого миру і вмер тією ж смертю, якою міг би вмерти і на Соммі.

— Ви добре знаєте, що повстанці до цього не причетні,— сказав Уормолд.

— Таке пояснення для нас вигідніше.

— Знову шукаєте домовика?

— А ви даремно винуватите в усьому себе.

— Він застерігав мене, щоб я не ходив на той бенкет. Картер чув це і всі чули — от вони і вбили його.

— Хто це «вони»?

— Ви ж маєте список.

— Картера в ньому нема.

— Тоді спитайте метрдотеля. Адже його можна катувати. Я не стану заперечувати.

— Він німець і має впливових друзів. Навіщо б йому знадобилося труїти вас?

— Тому, що вони вважають мене за небезпечного. Мене! Нічогісінько вони не знають, Налийте ще «дайкірі». Я завжди пив по дві чарки, перше ніж повернутися до крамниці. Ви покажете мені свій список, Сегуро?

— Тестеві покажу — йому можна довіряти.

Хай собі друкують статистики довжелезні звіти про кількість населення того чи іншого міста, а для кожного, хто в ньому живе, місто складається всього-навсього з декількох вулиць, декількох будинків, декількох друзів. Заберіть їх — і місто зникне, і в пам’яті лишиться тільки невиразна болісна згадка, наче глухий біль на місці відрізаної ноги. «Мабуть, час уже,— подумав Уормолд,— зібрати речі й розпрощатися з руїнами Гавани».

— А ви знаєте,— сказав капітан Сегура,— це тільки підтверджує мої побоювання. На його місці могли б опинитись і ви. Треба оберегти Міллі від таких випадків.

— Ваша правда,— мовив Уормолд.— Доведеться мені про це подбати.

2

Коли він повернувся до крамниці, поліцейських уже не було.