Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

410
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 104 105 106 ... 176
Перейти на сторінку:
З лікарні він повернувся з багряним лицем між бинтами. Сказав, що мені не слід продавати будинок, щоб урятувати його життя. Він кричав і повторював, що нічого не вартий і що він вирішив зникнути. Я знаю, тебе дивує, що я живу у чеському кварталі. Але мій свекор, мудрий старий єврей, вклав гроші у будівництво дому в цьому чудовому й безпечному районі, де мешкають вихідці з Центральної Європи. Так ми й опинились тут. Що ж, Волпер був веселий чоловік. Він не завдавав мені таких клопотів, як міг би завдати ти. Коли ми побралися, він подарував мені власний «кабріолет» і відкрив на моє ім’я рахунок у «Філдс». Це те, чого я хотіла в житті понад усе.

— Наомі, я завжди відчував, що одруження з тобою додало б мені сили.

— Не ідеалізуй аж так. Ти був паливода. Ти мало не задушив мене, коли пішла танцювати з якимось баскетболістом. А одного разу, в гаражі, накинув собі мотузку на шию й погрожував повіситися, якщо не буде по-твоєму. Пам’ятаєш?

— Боюся, що так. Мене переповнювали надто гострі потреби.

— Волпер знову одружений і має велосипедну крамницю у Нью-Мексико. Можливо, біля кордону він почувається безпечніше. Так, ти був чудовий, але я ніколи не знала, чого від тебе сподіватися з твоїм Свінберном, Бодлером, Оскаром Вайльдом і Карлом Марксом. Хлопче, ти й справді був дуже запальний.

— То були приголомшливі книжки. А я перебував у буянні краси і шаленів від великодушності, піднесених думок, поезії й любові. Чи не була це просто юність?

Вона всміхнулася мені й відповіла:

— Насправді я так не думаю. Док казав моїй мамі, що вся ваша сім’я — це збіговисько наївних іммігрантів, чужинців, і що всі ви занадто емоційні. Док помер торік.

— Твоя донька мені про це сказала.

— Так, укінці він зовсім зійшов нінащо. Коли літній чоловік натягає обидві шкарпетки на одну ногу і пісяє у ванну, я вважаю, що це кінець.

— Боюся, що так. Я й сам думаю, що Док перестарався зі своєю американськістю. Для нього бути обивателем у дусі Беббіта — те ж, що для мене читати Свінберна. Йому кортіло попрощатися з єврейством або ж із феодалізмом.

— Зроби мені послугу… Мене й досі обдає холодом, коли ти вживаєш у розмові зі мною слово феодалізм. У цьому й полягала наша проблема. Ти приїхав із Медісона, марячи якимсь поетом на ім’я Гумбольдт-парк, чи як там його звали, і позичив у мене гроші, щоб вирушити до Нью-Йорка ґрейгаундським автобусом. Я щиро й віддано тебе любила, Чарлі, але коли ти поїхав на зустріч зі своїм божком, я прийшла додому, ввімкнула радіо й заходилася лакувати нігті. Твій батько нетямився від люті, коли я сказала, що ти працюєш у Мангеттені продавцем щіток у Фуллера. Ти мав допомогти йому торгувати деревиною.

— Дурниці, у нього був Джуліус.

— Господи, який же твій батько був красень. Чистісінько тобі — як казали колись дівчата — «Іспанець, який зруйнував моє життя». А як там Джуліус?

— Джуліус тепер спотворює південний Техас торговельними центрами й кондомініумами.

— Але ви всі любили одне одного. Ви були в цьому сенсі дуже старосвітські. Можливо, саме тому мій батько називав вас наївними іммігрантами.

— Що ж, Наомі, мій батько теж став американцем. Як і Джуліус. Вони притлумили у собі всю цю іммігрантську любов. Лише я по-дитячому вперся. Мене завжди переповнювали емоції. Я так ніколи й не забув, як закричала моя мама, коли я впав зі сходів, і як вона притискала до ґулі на моїй голові лезо ножа. Та ще й якого ножа — з російського срібла, з держаком у формі поліцейської палиці. Тож так було. Чи ґуля на моїй голові, чи Джуліусова геометрія, чи те, як татові сплатити ренту, чи зубні болі бідолашної мами — це все були найважливіші в світі речі для нас усіх. Я ніколи не втрачав цього вміння глибоко перейматися справами інших… ні, це не так. Боюся, що я таки втратив його. Так, я, без сумніву, його втратив. Але я й досі його потребую. Це завжди становило для мене проблему. Я потребував турботи й, вочевидь, обіцяв її. Жінкам, я маю на увазі. Для жінок я створював ту утопічну емоційну любовну ауру й змушував їх вірити, що я турботливий чоловік. Що я леліяв би їх так, як кожна з них мріє, щоб її леліяли.

— Але ж це був обман, — сказала Наомі. — Ти втратив це вміння. І не дбав про них.

— Я втратив його. Проте щось, наділене такою пристрастю, ймовірно, ще залишається десь у глибині душі.

— Чарлі, ти підкорив серця багатьох дівчат. І, певно, зробив їх страшенно нещасними.

— Я запитую себе, чи мій симптом «тужливого серця» аж такий особливий. Він, звісно ж, — щось надумане і спотворене. Але також і американське, хіба ні? Коли я кажу «американське», я маю на увазі, що він не зазнав коригувального впливу основної історії людського страждання.

Наомі зітхнула, слухаючи мене, й сказала:

— Ох, Чарлі, я ніколи не збагну, як або чому ти доходиш своїх висновків. Коли ти читав мені лекції, я ніколи не встигала за твоїми думками. Але мені розповідали, що, коли на Бродвеї поставили твою п’єсу, ти був закоханий у якусь дівчину. Що з нею сталося?

— Деммі Вонґел. Так. Вона теж була чудова. Вона загинула у Південній Америці разом зі своїм батьком, мільйонером із Делавера. Вони вилетіли з Каракаса на «DC-3» і розбилися в джунглях.

— О, як сумно й жахливо.

— Я їздив у Венесуелу шукати її.

— Я рада, що ти це зробив. Я саме це хотіла спитати.

— Я вилетів тим же рейсом із Каракаса. Це були старі й полатані літаки. На них літали індіанці зі своїми курчатами та козами. Пілот запросив мене сісти в кабіні. На лобовому склі була велика тріщина, крізь яку вдирався вітер. Коли ми летіли над горами, я боявся, що ми теж розіб’ємося, і думав: «Господи, нехай це станеться зі мною точнісінько так само, як із Деммі». Наомі, дивлячись на ці гори, мені, правду кажучи, було байдуже до того, як улаштовано цей світ.

— Що ти хочеш цим сказати?

— О, я не знаю, але часом людина перестає захоплюватися природою з усіма її чудесами й колосальними досягненнями, від субатомних до галактичних. Природа може поводитися з людьми дуже брутально. Давати їм жару. Рвати їм жили. Коли ми піднялися над горами, і я побачив Тихий океан, що в епілептичному нападі розбивався об берег, я

1 ... 104 105 106 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"