Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

неймовірно наляканий, а його кінь з часом почав тремтіти і зрештою зупинився посеред дороги, відмовляючись іти далі. Чоловік зліз з коня і намагався вести його за вуздечку, але той не зрушив із місця і від страху весь покрився потом. Тож чоловік був змушений іти сам, усе далі углиб дикого лісу, поки врешті дійшов до якоїсь темної місцини, звідки до нього долинали шум, крики і співи — подібних він ніколи в житті не чув. Вони звучали дуже близько, та він не міг проникнути туди, звідки вони долинали, тож почав гукати, і поки він намагався докричатися, хтось підійшов до нього ззаду, і тієї ж миті його руки і ноги зв'язали, а рот заткнули, і він упав непритомний. Отямившись, чоловік побачив, що лежить біля узбіччя, прямісінько в тому місці, де він збився зі шляху, попід мертвим дубом із обвугленим стовбуром, а поруч стояв, прив'язаний, його кінь. Він повернувся у місто і розказав, що з ним трапилося. Деяких його історія вразила, але іншим про щось подібне було відомо. Так завжди було: коли всі заходили досередини, за ними зникали двері, щоб більше ніхто не міг туди проникнути. Опинившись усередині, люди ставали в коло і бралися за руки — хтось заводив у темряві пісню, а хтось імітував звуки грози на спеціальному інструменті, так що серед тихої ночі люди чули гуркіт грози ген далеко за межами дикої місцевості, а ті, які думали, що знали, в чому річ, хрестилися, прокинувшись серед глупої ночі в себе в ліжку від жахливого глибокого гуркоту, схожого на гірську грозу. Гуркіт і співи довго не вщухали, люди, стоячи в колі, злегка розгойдувалися в різні боки, і пісня, що линула з їхніх вуст, була на давній, всіма забутій мові, а мелодія звучала дуже дивно. Няня розповідала, що її прабабуся, ще малим дівчам, знала когось, хто пам'ятав трохи слів тієї пісні. Няня намагалася заспівати мені дещо з того — мелодія була така дивна, що мене аж в холод кидало і по спині бігали мурахи, ніби я торкалася рукою чогось мертвого. Іноді співав чоловік, іноді жінка, і, траплялося, їхній спів був настільки чудовий, що двоє чи троє із тих, хто там був, падали ниць, пронизливо кричали й бились об землю, мов навіжені. Спів не стихав, і люди в колі ще довго розхитувалися в різні боки, доки над тим місцем, яке вони називали Тол Деол, здіймався місяць. Він світив на людей, а ті й далі розхитувались із боку в бік, і густий солодкий дим клубочився над розжареним вугіллям і кільцями звивався навколо них. Потім вони приступали до трапези. Вечерю подавали хлопець з дівчиною. В руках у хлопця була велика чаша з вином, а дівчина несла буханець хліба. Вони йшли по колу і частували всіх хлібом та вином, що за смаком відрізнялися від звичайних хліба та вина, і кожен, скуштувавши їх, ставав іншим, ніж був доти. Повечерявши, всі зводилися на ноги й кружляли в танку, і зі сховку виносилися всілякі таємні речі. Вони грали в чудернацькі ігри, невпинно кружляючи в місячному сяйві. Іноді хтось зникав, і про нього більше ніхто ніколи не чув і не знав, що з ним трапилося. А решта знову пили те чудове вино і створювали собі ідолів, і поклонялися їм. Якось, гуляючи неподалік місцевості, де було багато мокрої глини, няня запитала мене, чи хотіла б я побачити, як виглядали ті ідоли, яких ліпили на пагорбі, і я ствердно кивнула головою. Тоді вона взяла з мене слово, що я жодній живій душі ніколи про це і словом не прохоплюсь, а якщо порушу обіцянку — мене кинуть до чорної ями з мертвяками. Я пообіцяла нікому про це не розказувати, і тоді вона вкотре повторила своє запитання, і я вкотре дала їй слово, що мовчатиму, як риба під мостом. Вона взяла в мене дерев'яну лопатку й накопала глини, поклавши її в моє бляшане цеберко, і, якби нам хтось трапився на шляху, я мала сказати, що збираюся ліпити пасочки, коли прийду додому. Ми рушили далі й невдовзі дійшли до заростів чагарнику, що ріс прямо при дорозі. Няня зупинилася, окинула поглядом дорогу, а тоді заглянула через живопліт на поле, що стелилось по інший бік, гукнула „Мерщій!“, і ми побігли в зарості, продираючись поміж кущів, аж поки добряче віддалилися від дороги. Нарешті ми сіли під одним кущем, і мені так кортіло побачити, що няня робитиме з тією глиною, та перш ніж почати, вона знову взяла з мене слово, що я нікому про це не розкажу, і знову подивилася крізь кущі на всі боки, хоч стежка була настільки вузенька та заросла, що навряд чи нею хтось коли-небудь взагалі ходив. Ми вмостилися на землі, няня дістала глину з цеберка й почала розминати її руками і робити дивні речі, вертячи нею навсібіч. Потім на якийсь час вона заховала її під великим листком лопуха, а тоді знову витягнула, звелася на ноги, сіла, тоді знову встала і по-особливому обійшла навколо глини, при тім тихо наспівуючи якусь мелодію, і її обличчя розпашіло. Нарешті вона знову сіла і взяла до рук глину, виліплюючи з неї ляльку, але не таку, що я мала у себе вдома; вона створила найдивнішу ляльку з усіх, які я коли-небудь бачила, з вологої глини і заховала її під кущем, щоб вона висохла і затвердла, і, ліплячи, вона безперестанку наспівувала собі під ніс ті дивні мелодії, а лице її все більше пашіло і наливалося рум'янцем. Вона залишила ляльку в кущах, прикривши травою, щоб ніхто не зміг її знайти. А через кілька днів ми пішли тим самим шляхом, і, дійшовши до тієї вузької стежки, де на узбіччі переплітаються зарості чагарнику, няня знову взяла з мене слово мовчати. Вона як завше оглянулась, і ми подерлися крізь кущі, поки дісталися тієї галявини, де був схований чоловічок із глини. Я дуже добре все пам'ятаю, хоч тоді мені було всього вісім років, і відтоді минуло ще стільки ж, перш ніж я взялася записувати все це на папері. Тоді небо було глибокого бузково-блакитного кольору, і посеред чагарників, де ми сиділи, здіймався, вкритий рясним цвітом, великий кущ бузини, а з іншого боку росла таволга. Коли я думаю про той день, мою кімнату немов наповнює аромат цвіту бузини і таволги, і, заплющивши очі, я бачу сліпуче блакитне небо, по якому пропливають білі-білісінькі