Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

волі та вільного слова не тільки для України, але також для всіх народів, глушених сліпою царською самоволею. Ся глуха, мертва мовчанка – не з благоденства, як іронічно додає поет, а з мусу – се перша і головна признака «мертвого царства». Аби з усіх людей поробити «холопів» та «лакеїв», або бездушні робучі та покорні машини, – бо тільки ті два роди творців земних мають місце в «темнім царстві», – треба поперед усього не дати людям мислити по-людськи та обмінюватися тими думками, треба не дати їм висловлюватися свобідно, а радше – треба заставити їх «молоть пустяки». А особливо треба не допустити до голосу людей, що кличуть іншим: «Схаменіться, будьте люди!»

А серед тої мовчанки, серед того загального отупіння людського чуття – що ж діяти чоловікові, в якого чуття гаряче й серце повне любові? Що діяти поетові, живому серед мерців? Нудьга і розпука бере його. Сидячи в Петербурзі, в самому осередку політичного гніту і політичної темноти, око в око з тою політичною машиною, що давить Україну і всю Росію, поет силкується, як каже сам про себе, заглушити в собі біль, забути про своє і людське горе. «Я гуляю, бенкетую в неділю і в будень», звісно, аби не чути людського стогону, «А вам нудно, жалуєтесь? Їй-богу, не чую. І не кричіть!» Він знає, що таким робом не втишить болю в серці, а навпаки, такою силуваною мовчанкою, таким самооглушенням сам у собі з’їдається, сам п’є свою кров. Але нехай і так! він гордиться хоч тим, що «я свою п’ю, а не кров людськую», коли про більшість окружаючих його людей та про ціле «темне царство» треба би сказати якраз навпаки.

Страшно стає, коли вдуматися в значенні тих немногих слів у заспіві «Сну», де поет, кинувши загальний погляд на змагання та порядки «темного царства», виткнувши коротко й досадно головні його болячки, показує нам своє власне нутро, розкриває психологічні причини, для яких він береться співати пісню про «темне царство». «Кругом неправда і неволя, народ катований мовчить». Немногі чесні та смілі борці вільного слова або страждають між злодіями з клеймом на чолі, або п’ють свою кров, нидіючи та гризучися в силуваній мовчанці. Вернули та віджили в повній силі часи Нерона, про які писав Тацит: «Часи, котрі ми переживаєм, такі самі нікчемно жорстокі, що наші потомки не схотять повірити, аби жили колись люди, що могли пережити їх». Але дарма, що «щодень Нерона розпинають, морозять, шкварять на огні»; дарма, Прометеєві, людськості орел-тиранство «щодень божий дробить ребра, серце розбиває». «Розбиває, та не вип’є живущої крові, не скує душі живої і слова живого». Воно мусить вирватися на волю, хоч у сні висказати себе, проламати кригу силуваної мовчанки.

В такім настрої душі наш поет лягає спати підпилий, ледве доплентавшися до своєї хатини. А в хатині, звісно, «божа благодать» – се значить, пусто, тихо, мертво. Нема ні жінки, ні діток, нема кому розважити і розрадити, нема друга щирого, і ні з ким поділити накипіле в серці горе.

Висхідна точка Шевченкової політичної поезії

Та скоро заснув поет, скоро дух його увільнився з пут гнітючого суму й забуття, він зараз рветься летіти геть, рветься з землі і, прощаючися з нею, кидає їй у очі всіми муками, якими вона кормила його. Жаль йому тільки рідної неньки – України, вдови безталанної, котру лишає без потіхи і поради. Але ж і він не може помогти їй, а може тільки з нею сумувати та додавати їй надії, що настане колись і для неї день правди, що її малі діти доростуть і стануть на ворога, аби вибороти їй волю та самостійний розвиток.

Ось висхідна точка Шевченкової політичної поезії, і нею він різко відзначується з-поміж інших поетів Росії, що виступали на тім полі. Праведний гнів проти «темного царства», якого погань відома йому в цілій повноті, довго здержуване почуття, що насильно рветься на волю, хоч поет ясно знає, що жде його за се, – з того становища і в таких обставинах виспівана політична пісня стає вже не естетичною або якоюсьбудь іншою забавкою, але поважним горожанським ділом, смілим маніфестом вільного серця проти «темного царства». Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже «Німеччина» Гейне писана в Парижі, 1844, та «Бичування» (Les chàtiments) Віктора Гюго, писані в Брюсселі, 1853, постали – перша під впливом свобідного паризького повітря, а друга на вигнанні, у вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи.

Он глянь…

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи!.. А онде під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он… покритка попідтинню

З байстрям шкандибає;

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недолюдок,

Душі пропиває!

І сниться поетові його рідна Україна, уквітчана садами, обмита росою, сияючи непорочною красою. Жаль йому покидати неньку, але тут насуваються йому на вид страшенні картини життя українського народу.

Страшна глибинна сутність «темного царства»

«Темне царство» – се паразит, що живе соками й кров’ю народу. Аби піддержати своє існування, мусить воно здирати останнє з бідного робочого люду, мусить розпинати за подушне, мусить для своєї оборони кувати дітей людських і навчати їх убивати людей, проливати кров. «Нагодовані, обуті і кайданами окуті», вони «муштруються» – привчаються до сліпого послуху, аби тим легше могли статися бездушним і могутнім знаряддям гніту і притиску, аби могли статися величезною шрубою, що по волі царя-самодержця та його підручників-блюдолизів давить і чужих і своїх.

Але на тім не кінчиться тиск. Рука темного царства простигається ще далі над народом. Воно, приспавши кров’ю здобуту волю українського народу, віддало його з землею на власність нікчемним панам-недолюдкам, котрі знущаються над ним, «землею всім даною і сердешним людом» торгують, «продають або у карти програють людей – не негрів, таки хрещених, не простих», котрі висисають його працю, затоптують у болото його найсвятіші чуття. Дитина мре під плотом із голоду, а мати, сердешна, не сміє й поглянути на неї, бо жне пшеницю на панщині. Не тільки земля, «всім дана», не тільки праця й зароблене