Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Ти як, Тає? Нормально?

– Спустись і перевір!

Даремно я злилася. Чаклунка не могла сюди потрапити навіть якби захотіла. Рука, пам'ятаю… Моя провина. Точніше, маніяка, який зіпсував драбину. Однак присутність поряд кісток не сприяла доброму настрою.

«Треба швидше з цим закінчувати», – волав здоровий глузд.

Ага, як же. Я розгребла ногою сміття, і піднявся такий пил, що довелося простояти кілька хвилин, прикриваючи рот і ніс, перш ніж він трохи осів.

– Вилазь! Байдуже, як там опинилася заклепка!

Мела чомусь не підтримала ідею щодо дослідженням колодязя. Говорила, нічого цікавого не знайти. Поглядала на практикантів як на гримучих змій і розсудливо доводила: лізти в темряву – погана думка.

Якого демона я не послухалася?

– У тебе вистачає повітря?

У тоні Мели чулося занепокоєння, і воно немислимим чином передалося мені. Вбивця почаклував над планками, проганяючи нас звідси. Він не хотів, щоб ми знайшли… Що? Копита? А звідки він взагалі знав, що у колодязі щось буде?

Мотузка сіпнулася, нагадуючи про присутність спостерігачів. Я озирнулася востаннє. Магічна кулька тьмяно блимала і більше заважала, ніж розганяла пітьму. Від удару об дно вона ніби розплющилася: стала довшою, в якомусь сенсі загострилася, якщо таке можна сказати про круглий предмет.

– Все! Нічого – то й нічого!

Я знову розворушила смердюче місиво, переконалася, що нових предметів не бачу, і крикнула:

– Тягніть!

– Світляка не забудь! – нагадала Мела. – Не бійся, він не дуже гарячий!

Після прохолоди підземелля кулька, яку я взяла двома пальцями, здалася розпеченим вугіллям. Вона випала з долоні, відкотилася в куток… Але те місце, де лежала раніше, досі слабко поблискувало жовтим.

«А це цікаво», – я торкнулася гладкої пластини, вкритої незрозумілими вм'ятинами.

Кривий прямокутник… Ні, зім'ятий ромб! Мідь? Чи… Золото! Щось мені це нагадувало.

– Проблеми?

– Ні!

Я сховала знахідку в кишеню, підібрала світляка. Мене вже мало хвилювало, чи він гарячий. Тонка пластина пропалювала крізь тканину, хоч вона була холоднішою за камінь.

Думки плуталися і не бажали текти одним потоком. Я вчепилася в мотузку, чекаючи що підйом буде болючішим за спуск. Помилилась, як не дивно. Я навіть не помітила, коли вибралася на поверхню. Усі думки займало недавнє відкриття.

Ромб означав столицю та передмістя, мідь – будь-яку гільдію. Але якщо з'ясується, що це золото…

Гаразд, не варто брехати бодай собі. Я не сумнівалася: колись знак належав магу. Знатному. Тому, хто мав право носити золото. І цю пластинку невідомий вогонь оплавив так сильно, що неможливо прочитати вибите ім'я.

– Ну що?

– Підкови, кінський череп… Нічого нового.

Я вирвалася з рук, що допомагали мені вилізти, й бігом рушила до моря. Тієї миті мені було потрібно одне: змити попіл.