Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

***

Одяг, з якого після двогодинного прання так і не зійшла сажа, висів на мотузці, натягнутій між головним будинком і сараєм. Я спостерігала, як вітер махає його туди-сюди, і з незрозумілою зловтіхою розуміла: ще одне вбрання зіпсовано навіки. Такими темпами скоро доведеться носити простирадло… Або треба потрапити до цивілізованіших місць.

За мокрою сорочкою майнула тінь. Я насторожилася. Хто там підкрадається? Мені було видно тільки ноги: довгі, тонкі, у нормальних штанах, а не в тому короткому неподобстві, яке вдягав Еньєр.

Отже, Брен. Зупинився, озирається…

Погукати його? Щось підказувало: це найкращий вихід. Треба вдати, що все чудово і практикантам можна тинятися біля глухих стін. Нічого підозрілого. Звичайний день.

Звісно, я промовчала.

Він визирнув з-за мотузки. Можливо, навіть помітив мене за густим малинником, але не заговорив. Напевно, я стала гарною актрисою. Принаймні дуже сподіваюся, що його зупинила моя навмисна ​​увага до недостиглих ягід, а не думка про те, що з майбутньою жертвою ввічливість зайва.

Покосившись через плече, хлопець шмигнув у будинок. Спіткнувся об щось, грюкнув стільцем… На мій погляд, як для злочинця він діяв надто необережно. Але хто сказав, що наш маніяк – професіонал?

Хвилини бігли. Сокіл не йшов. Сонце пекло, проганяючи у тінь.

Я терпіла добрих пів години. Витримала і гусінь, що впала за комір, і кліща, який вп'явся в передпліччя, і джмеля, що вважав мою маківку квіткою. Потім подумала, що це дурня. Брен напевно давно пішов додому.

«Або малює якесь підступне заклинання, чекаючи мене», – неприємні думки все ж крутитися в голові.

Я чекала б і далі, але одяг висох і порив вітру надув сорочку як вітрило. Ще трохи – і вона полетить єдиною вулицею хутірка, збираючи пил і колючки. Це стало вирішальним фактором. Як-не-як, ходити в простирадлі не хотілося.

Грубу тканину я впіймала, коли вона майже торкнулася землі. Склала, кинула на плече і з виглядом вправної господині переступила поріг.

Сокіл сидів біля столу на кривому табуреті. Перед ним лежала розгорнута книга – судячи з паперу, досить нова. Без картинок, тож визначити її тематику я не змогла.

Довге волосся закривало обличчя хлопця, заважаючи побачити, чи справді він поглинений читанням, чи скалиться тишком-нишком як затятий лиходій.

Про всяк випадок я не пішла всередину кімнати. Зупинилася біля дверей, тактовно кашлянула…

Брен ворухнувся, перегорнув сторінку. Невже справді був зайнятий навчанням? Хтозна.

«Ти що тут забув?!» – подумки гаркнула я.

А вголос запитала:

– Цікаво?

Він підскочив. Табурет хитнувся, втратив одну з ніжок. Сидіння нахилилось, і Сокіл разом із ним. Вчепився в стільницю, зачепив книгу, впав на підлогу…

«Настільки незграбна людина навряд чи могла вчинити низку злочинів і не спійматись», – я наблизилася, зняла з нього важкий том.

Мигцем глянула на обкладинку. Закони Ренії, нещодавня редакція.

Хмм…

– Не боляче?

Практикант похитав головою. Мимоволі поморщився, але стримався, не потер забите місце. Приладив ніжку і стукнув кулаком, вбиваючи її в паз. Табурет скрипнув – і розпався на п'ять частин. Брен охнув, облизнув ребро долоні.

– Воно саме, – зиркнув спідлоба.

– Угу. – Я поклала книгу до інших. – Не марнуєте часу, так?

– Не люблю бити байдики. «Історію південних копалень» дочитав, а тепер… Вона тут лежала. На підвіконні.

Повірити чи ні? Начебто нічого поганого Брен не вчинив, проте щось у його погляді насторожувало. Ухильність? Страх? Занепокоєння? Чи я просто себе накручувала?

Шматки табурета вирушили в куток, Сокіл – назовні.

Я навмання розгорнула збірку законів, сподіваючись, що книга розкриється в тому місці, яке читав Брен.

Не вийшло. Переді мною був розділ, присвячений процесу розлучення. Сумніваюся, що хлопця на кшталт Сокола цікавили такі теми. Як і мене.

Закриваючи книгу, я помітила, що права сторінка надірвана.

«…якщо хтось із подружжя відмовляється від розірвання шлюбу, розгляд справи припиняється», – загальновідомий факт, нічого нового.

«…якщо хтось із подружжя визнаний недієздатним або перебуває у місцях позбавлення волі, відкривати справу про розірвання шлюбу заборонено», – стверджував наступний пункт.

Це не мало сенсу. Брен не одружений і не впадає за заміжньою жінкою. Можливо, закони вивчала Ілона? В її сім'ї не все добре. Чоловік погрожує піти, якщо цього року вона не складе іспит. На її місці я не чекала б фатального моменту і підготувалася б заздалегідь.

«Досить займатися дурницями. Книга нічого не означає, а інших справ достатньо», – я переодяглася, розраховуючи зберегти хоч одне вбрання ідеально чистим. Довго шукала гребінець і виявила його (хто б міг подумати!) на підлозі під столом. Там же лежали олівці, блокнот, шматочок крейди, три шпильки, жменя дерев'яних ґудзиків та брошка.