Читати книгу - "День гніву"

— Синява, гадюче гніздо, — показували пужалнами погоничі, а за ними й піші ломотіли бердишами-сулицями[480], — тільки гадюр уже Кривоніс викурив, повтікали пани Тишкевичі з Синяви, не той тепер вітер для них… «Як це Перебийніс не спалив синявського замочка? — думав Рославець. — Може, з протекції для воєводи Тишкевича, казали ж у Києві, що Тишкевич потаємно, хоч і Яремин кум, надумувався, чи не передатись йому до ребелізантів».

А під Синявою, на узгір’ях, дедалі ставало глітніше й завізніше.

У синявському замочку отаборилась гетьманська кватира[481], над баштою повівала гетьманська корогва. І тумульт ставав такий важкий, що Рославцеві важко було пробитись. Від Скаржинців почавши, здоганяв і переганяв не посполиті купи, а імениті полки й запорозькі курені. З великим щастям повоювавши, пишно й виставно ішли в цей похід: кожний товариш вів за собою по троє щобаскіших коней зі збруєю, кожний мав воза, а то й три в обозах, зі зброєю й різними юками. Котилась і гетьманська гармата, легкого й важкого наряду, пищалі, змійки, волкомейки[482] й стінобитні пушки, на возах везли шипошники й стадники[483] луб’янки з чортовим зіллям[484] і кошики з ядрами та гривенками[485]. Гримотіло це все заліззям і чавунням, аж Рославець затикав вуха, щоб не глухнути, радий був, коли й гармата залишилась ззаду, а він порівнявся з обозною галайстрою. Виперла його на бічівник, обозні служки не видались йому ґречними, а на язики-то й добре меткі. Сміялись і кпили собі в живі очі з вершника й коня. Бо й Рославцева шкапина, й він сам висохли, виморені за цю подорож, о голоді й холоді, а виглядав проти пишноубраного козацького гільтяйства невесело: піп — не піп, дяк — не дяк, у бурсацькій свиті, а зверху кобеняк, на чубі — латана шапка-бирка, при боці же — жовнірська шабля без оздоб.

— Коли богатирем не родився, небораче, то в богатирі не рвися, — кричали йому гостроязикі погоничі, — як тікатимеш, поповичу, перед панами, то хоч поли утни при свиті, бо заплутаєшся, ти, шилохвостий!..

Магістр червонів і сам за свій немарсовий вигляд, але коли захотів котрийсь з меткіших поглянути, чи багато латок на шапці-бирці у нього, щоб хоч мали кудою воші лізти на білий світ, так заліпив йому по мармизі, що шальвіра аж гепнувся з воза на сміх усім іншим.

— Так йому й треба, бевзеві, — крикнув літній погонич, — не бачите, людкове, що це божий і вчений чоловік?..

— Ваша мосте! Магістре! Чи ж ви це, чи це ваша з’ява?.. — крикнув, спиняючи воза в тумульті, скочив, важко розсівшись було, товариш корсунського полку. — Бодай же вас Бог любив! Та як же це ви попали в цей рекгедіц? Та в котрого ленінгера вигензували-сьте[486] цю заіржавлену шпичку? А десьте видерли таку шкапину, що до Бога ся просить?

— Римшо, майстроньку Римшо!..

Магістр зрадів йому, як рідному братові. Але ж і притьмом почав реготатись, аж схопився за живіт. Реготався, аж сльози поточились йому з очей, аж відступав, аж прийойкував, аж заходився, так сміявся.

— Та що з вами, магістре? Азали ж бачите щось на мені кумедне?..

Римша аж настовбурчився, що ж бо таке в ньому смішне? Був він сам у парчевому жупані з медіоланським шиттям, ще й у жовтому кунтуші, в бобровому шличку, з соколиним пірцем, а з-під шличка вибивався його рудавий хитрющий чуб. Найдзвінкіше було на ньому оружжя, хоч їхав ув обозі, а навішав на себе без міри заліззя, либонь, ледве сунув — і контар при боці, й карабеля, й джангари, й чекани за поясом, і пістолі з німецькою насічкою, — й де він надуванив такого оружжя?.. Взявся гордо в боки:

— У мості полковника Мрозовицького служу…

— У пана Мрозовицького? У нашого братимця зі Львова?..

— А у кого ж іншого, — сказав Римша, — він мою кебету оцінив краще, ніж хто інший. Признаюсь тобі, ваша мосте, — Римша озирнувся, — хотів було ще з-над Гориня чкурнути до батька Максимця, бо, каюсь, лежало мені серце до Максимового браташшя. Але згодом, після всіх моїх тарапатів[487], о яких тобі здам реляцію, збагнув я, що служити панові Максимові не пристоїть моїй добреуродженій кондиції. І так нарешті дорвався я до меча. Не мене тепер січуть, а я січу. Нема вождя над пана нашого Богдана, нема полковниченька над й. м. Станіслава Мрозовицького! Я добре його пильную в обозі, не погребуєте ж моїм товариством?..

— Та ж певно, майстроньку, тільки мені спішно до його мості генерального писаря. А вашим здоров’ям, фортуною, а найбільше зміною ваших мислей вельми тішусь…

Римша вирішив, що на такій шкапині магістрові зовсім не пристоїть показуватись у гетьманській квартирі, й вибрав йому серед конов’язі сірого веселого огира, сам же пересів на свого гнідана, притороченого власного рукою (так казав, але магістр не дуже цьому вірив), відбитого з хоругви пана Харленського в іграшці під Скаржницями. Так і взялись вони крутим під’їздом до замку.

— Те все, що ви бачите, магістре, — сказав Римша, важно сидячи на своєму гнідані, — реєстрові, лицарські полки, квіт гетьманського корпусу. Як займете оком, магістре, дорогами й полями йде, лежить на луках і на побережжях Богданова гвардія, не краща від шведської й цісарської, а ми ж її з вами на Швабах і на Чехах бачили. З цими молойцями пройдемо світ, згадаєте моє слово, вже я не одну оглядав армію на моєму віку. Густавус Адольфус, валечний шведський король, заздрив би нам за таку, й сам покійний Валленштайн, не спом’яну його злим словом, завербував би собі цих братимів, коли б тільки ще схотіли. Нелегкий це буде горішок панам коронним реґіментарям… А останню новину чей же знаєте? Реґіментарі поєднались під Чолганським Каменем. Вишневецький, а його добре потріпав батько Максим під Костянтиновом, хотів було собі взяти булаву, так не дали, вельми Тишкевичі рили проти нього. Визначили duces triumviri[488]: Остророга, Конецпольського, Заславського. Латина, перина й дитина — кажуть у нас. Що перший — добре учений у латинських книгах, так як от примірно й ви, магістре, що другий —