Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

То був він. Він на мить затримався у передпокої, потім увійшов, несучи валізу. Івіш розтулила руки, і сумочка впала додолу.

— Івіш!

Він не дуже і здивувався. Поставив свою валізу, підняв сумочку й простягнув їй.

— Ви давно тут?

Вона не відповіла; вона трохи гнівалася на нього, бо впустила сумочку. Він підійшов і сів біля неї. Вона не бачила його. Вона бачила килим і носаки своїх черевичків.

— Мені поталанило, — радісно сказав він. — годиною пізніше ви мене вже не застали б: потягом о восьмій годині я вирушаю в Нансі.

— Як? Ви відразу й поїдете?

Вона замовкла, гніваючись сама на себе, їй ненависний був власний голос. В них було так мало часу, їй так хотілося бути простою, та це було дужче від неї: коли вона довго не бачила людей, то не могла знову так просто розмовляти з ними. Її охоплювало ватяне заціпеніння, котре скидалося на невдоволення. Вона старанно ховала від нього своє обличчя, та не могла приховати збентеження; вона видавалася собі ще безсоромнішою, коли не дивилася на нього. Дві руки простягнулися до валізи, відчинили її, дістали звідти будильника й завели його. Матьє підвівся, щоб поставити будильника на стіл. Івіш трохи підвела погляд і побачила його, геть чорного на світлі. Він підійшов і знову сів біля неї; він і далі мовчав, та Івіш уже трохи підбадьорилася. Він дивився на неї; вона знала, що він на неї дивиться. Упродовж цілих трьох місяців ніхто те дивився на неї так, як він оце. Вона почувалася коштовною і тендітною: маленький німий ідол: то було приємно, болісно і трохи дратувало. Раптом вона почула цокання годинника і подумала, що він поїде. «Не хочу бути тендітною, не хочу бути ідолом». Вона зробила відчайдушне зусилля й нарешті змогла обернутися до нього. У нього був не той погляд, якого вона чекала.

— От і ви, Івіш. От і ви.

Схоже було, він не думав, що каже. Вона йому все-таки усміхнулася, але відразу ж похолола з ніг до голови. Він не всміхнувся їй у відповідь; він поволі сказав:

— Це ви…

Він здивовано розглядав її.

— Чим ви приїхали? — вже жвавіше поспитався він.

— Потягом.

Вона стулила долоні й щосили стискала їх, щоб аж кісточки пальців затріщали.

— Я хотів запитати: батьки ваші знають?

— Ні.

— То ви втекли?

— Майже.

— Так, — сказав він. — Так. Що ж, дуже добре: житимете тут. — І з цікавістю запитав: — Ви було нудно в Лаоні?

Вона не відповіла: голос падав їй на потилицю, мов гільйотина, холодний і безпристрасний.

— Бідолашна Івіш!

Вона почала сіпати себе за коси. Він знову обізвався:

— Борис у Бярріці?

— Так.

Борис навпомацки устав з ліжка, тремтячи, надів штани і піджак, кинув погляд на Лолу, яка спала з розтуленим ротом, тихенько відчинив двері й, тримаючи під пахвою черевики, вийшов у коридор.

Івіш зиркнула на будильник і побачила, що він показує вже двадцять хвилин на сьому. Вона жалібним голосом поспиталася:

— Котра година?

— Двадцять на сьому, — відказав Матьє. — Зачекайте, зараз я вкину деякі речі, це хутко; потім буду геть вільний.

Він став на коліна біля валізи. Вона мляво дивилася на нього. Вона вже не відчувала свого тіла, та від цокання годинника їй аж у вухах колупало. За хвилю він підвівся.

— Все готово.

Він стояв перед нею. Вона бачила його штани, трохи вичовгані на колінах.

— Слухайте уважно, Івіш, — обережно сказав він. — Ми поговоримо про серйозні речі: квартира — ваша; ключ висить на цвяху біля дверей, будете мешкати тут до кінця війни. Що ж до моєї платні, то я все владнав: я дав Жакові довіреність, він отримуватиме гроші й надсилатиме їх вам щомісяця. Вряди-годи треба буде оплачувати дрібні рахунки: наприклад, за помешкання, або податки, хоча солдатів, може, і звільнять від них, — крім того, часом будете надсилати мені невеличкі посилки. Те, що залишиться, буде ваше: гадаю, ви зможете прожити на ці гроші.

Вона остовпіло слухала цей рівний і монотонний голос, який скидався на голос диктора в радіоприймачі. Як сміє він бути таким нудним? Вона не дуже добре тямила, що він каже, але добре уявляла собі, яке в нього має бути обличчя, з насилу помітною усмішкою, тяжкими повіками і статечним урівноваженим виразом. Вона глянула на нього, щоб зненавидіти ще дужче, і ненависть її де й поділася: обличчя його було не таке, як голос. Він що, страждає? Ні, він не схожий був на нещасного. То було геть незнайоме для неї обличчя, от все.

— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.

— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.

— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.

Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці «Центральна Европа». Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.

— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.

— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?

— Ні.

Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.

— Десь отак, — сказав він.

Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово «Богемія» всередині кривої лінії і сказала:

— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина…

Все воно здалося їй марним, і вона заридала.

— Івіш! — вигукнув Матьє.

Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.

— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.

— Ні, — схлипнувши, відказала вона.

— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.

Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний