Читати книгу - "Скрут"

Йому не вдалося додумати до кінця.

Він ішов неквапно, мов людина, яка здійснює щоденну прогулянку. Цілковита бездумність скінчилась, але його змінені думки були надзвичайно розшарпаними й дивними. Перед очима чомусь час від часу виникало куряче яйце, що падає на мозаїчну підлогу. Саме на мозаїчну. Яйце ляпало, розтікалося жовто-білою калюжкою… Білі уламки шкаралупи вискалялися зубчастими краями… І все спочатку. Ляп…

Далі він пішов повільніше. А по тому й зовсім зупинився.

Ілаза стояла на протилежному березі струмка. Світла її сукня давно зробилася брудно-сірою. Обличчя змарніло, подорослішало, якось невловимо змінилося…

Ляп. Розбилося в його уяві настирливе біле яйце.

З Ілазиного обличчя на нього дивилася мати її, княгиня. Він навіть злякався на мить — чи не чари, не мара, чи не вишукана помста…

— Ілазо… — покликав він хрипко.

Жінка судомно ковтнула — та не зронила й слова.

— Ілазо, я прийшов… тому що…

Вона мовчала й не рухалася. Ігар намацав кострубатий стовбур і сперся на нього, мов на ціпок:

— Ілазо… Пробач. Я не знайшов її. Всю провінцію обійшов — нема Тіар… Вона вмерла, мабуть. Напевне вмерла…

Жінка на протилежному березі кліпнула. Ігарові здалося, що вона старша за нього років на десять.

— Я прийшов, ось… А більше нічого не можу зробити. Пробач, не можу…

Було б легше, якби вона заплакала. Або вибухнула прокльонами, або кинулася йому на шию, — але вона просто стояла й дивилась. Як нежива.

Він зціпив зуби, ступнув уперед. У струмок…

Холодна вода швидко нагадала той день, коли вони, гадаючи, що перемогли долю, йшли до каменя-вівтаря. Наближалися до нього з двох різних берегів… по коліна у річці… широкій і мілкій…

Спогад миттєво збляк, стиснувся, обм’як, ніби опалий з дерева листок. На його місце прорвалося щось інше, заборонене — Ігар зробив зусилля й загнав його в темні глибини пам’яті. Назавжди.

Досить, що ім’я її…

— Тіар, — хрипко сказала Ілаза, й це було перше її слово. — Де Тіар?

— Її нема…

— Не може бути, — Ілазин голос лунав рівно й глухо, так могла б говорити оживлена статуя. — Не може бути. Де вона.

— Її нема…

Тієї миті, коли до Ілази лишилося кілька кроків, він спиною відчув чужу присутність.

І на якийсь час Ілаза перестала існувати.

Повільно, мовби побоюючись ненароком звихнути шию, Ігар озирнувся.

Тіні не було видно — та Ігар знав, де вона. У густій кроні присадкуватого, ще зовсім зеленого дуба.

— Її нема, — повторив він утретє. — Я не знайшов її. Робіть зі мною, що хочете.

Йому відразу стало так легко! Все, що потрібно було зробити, зроблено, все, що потрібно було сказати, сказано. Зараз можна просто сісти на травичку й трішки відпочити.

Він посміхнувся. Бракувало тільки, щоб саме зараз його розібрав той ідіотський, невчасний сміх…

— Навіщо ж ти приперся? — сказала в нього за спиною Ілаза.

Нервовий сміх обірвався.

— Навіщо? — голос у неї затремтів. — Ти… ти нікчема. Ганчірка. Ти втяг мене… прирік мене… а тепер не зміг навіть… навіть… — вона схлипнула, і це схлипування судомою пройшло по всьому її тілі.

Він хотів сказати їй щось. Він хотів підійти, обійняти — але не послухався язик і відмовили ноги.

— Ти… — Ілазу трусило, вона входила в свою істерику, як ніж входить у масло. — Ти… навіщо ти прийшов сам?! Щоб я іще раз помилувалася твоєю шмаркатою пикою? Навіщо ти припхався, якщо не привів Тіар?! Слимак… Куди я дивилася, коли купилась на твої казки про любов… про шляхетність… Така вона, твоя велика любов?!

Ігар дивився туди, де серед темного дубового гілля губилася інша темрява, що мала погляд.

— Відпустіть її, — сказав він несподівано для себе. — Що дасть тепер її смерть? Бачить Птах, я зробив усе, що міг, — заради неї, своєї дружини… Якщо хочете мститися — мстіться мені, вона ж бо в чому винна?

Ілаза на мить примовкла, щоб відразу захлинутися презирством:

— Чого тепер варта твоя вдавана шляхетність? Чого варта твоя брехня, чого варта ця твоя поза? Хочеш умерти героїчно? Не вийде — сконаєш, мов той хробак! Мокриця! Тварюка остання!

Вона вишукувала найбридкішу, найстрашнішу лайку. Вона називала його найогиднішими прізвиськами; потім упала на землю й забилася в риданнях. Напевне, слід було напоїти її водою зі струмка, але Ігар не міг зрушити з місця.

— Не мовчіть, — пошепки сказав він темній дубовій кроні. — Робіть що-небудь… Узялися вбивати — вбивайте… Але ж Тіар від цього не з’явиться…

Тиша. Тільки віддалений шум вітру, постукування дятла та схлипування Ілази.

Нарешті вона затихла. Сіла на п’яти, ховаючи обличчя в долонях; невиразно прошепотіла крізь пальці:

— Ігаре, пробач…

Він мовчав.

— Ігаре… Я не можу, прости…

— Нічого, — сказав він, як і раніше, пошепки. — Потерпи…

Із дубової крони спостерігали. Погляд давив, неначе надгробок, — Ігар не міг зрозуміти, якими саме почуттями переповнено третього, мовчазного свідка подружньої сварки.

— Я виконав усе, що ви звеліли, — почав Ігар, і голос його звучав напрочуд рівно й сухо. — Я обійшов усю провінцію Ррок, усі міста й містечка, селища й хутори… Я скрізь шукав жінку на ймення Тіар із темним волоссям і карими очима з прозеленню… і з плямою у вигляді ромба під правою лопаткою. Бачить Птах, на шляху мені траплялося багато схожих жінок, але жодна з них не була Тіар. Зірка Хота зайшла, шлях мій скінчено… Дабат.

— Дабат… — луною долинуло до його вух.

Він ще не усвідомив, чий саме голос чує, він відчув тугу, що підступала до горла.

Так буває уві сні, коли зриваєшся в прірву без дна…

— Дабат, — тепер йому здалося, що це шарудить осіннє листя. — Хай буде так.

Тоді він схлипнув — і повернув голову.

Вона стояла теж на березі — ледь вище за течією. В опущеній руці був вузлик — той, із яким вона зазвичай поспішала на допомогу.

— Ні!

Уже на бігу він прокляв своє життя й нескінченну дурість долі.

— Ні! Втікай! Утікай, благаю… Заради Птаха…

Земля раптом кинулася йому в обличчя — заточився об корч і впав. Голова Тіар пливла над ним у сірому небі — точніше, це пливли хмари, й від цього темне волосся з мідним полиском здавалося куполом вежі, яка ширяє в небі.

Скрут теж бачив її — але мовчав. Мертво мовчав, не виказуючи себе