Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Якщо по закону, то Цезарю гоже пливти було б на іншому судні, а не на цьому.

— Основи пізнання філософія втратила… вони опустилися надто вже глибоко… глибоко-глибоко в море… вона мала б рости до висот і в зростанні своєму досягти нескінченности, а тепер не сягне вже корінням до дна, навіть якщо і воно там зростатиме до нескінченности… А то я, Октавіане, на батьківщину з тобою взагалі не вернувся б… Де коріння вже не пробивається, там настає порожнеча, позбавлена тіні… Основи пізнання втрачено, й на судні тепер — лиш пусті балачки… Але ти відчуваєш це, певно, не так гостро, як я, бо хвороба морська не зробила тебе всевидющим… Колись філософія ще мала основи пізнання, на яких і могла будуватись… а я, як і ти, не хотів добачати, що вона їх утратила… І вирушив я до Атен, так, я туди все ж таки вирушив… Але нині вона, філософія, остаточно утратила той ґрунт рожаїстий, у якім коренилася… Тепер людям, щоб мислити, уже бракує мужности…

Так, це правда, і сміятися з цього не гоже нікому. Не вільно сміятися навіть самому Господу, який бачить ніщоту й ніщоти бажає. І справді, недоречний смішок таки змовк. Натомість почувся Плотіїн голос: «Порозуміння — воно мовчазне і доказів не потребує. Вертайся додому, до розкритої мушлі мовчання». І пролунали слова ці так ніжно й зичливо, що навіть судно притишило хід, а хвилі вляглися; ще ледь відчувались розмірені вимахи весел, ледь чутно ще рипне десь рея, і лиш час від часу десь брязне ланцюг…

Спершись на щоглу тонку канделябра, знов одну руку піднісши до лавром увитих вітрил, так він і плив — мужній Цезар, який повертавсь до коханої Лівії, до своєї дружини, що чекала на нього, й позаяк і сам час плив разом із судном, то важко було сказати, скільки тривало мовчання, перш ніж він знову озвався; і він промовив:

— Якщо філософія втратила основи пізнання, то нині вона зобов’язана ці основи знайти.

Мабуть, Цезар плив тоді все ж на іншому судні або навіть був там і досі, якщо він не чув, що коріння уже не сягає глибин… Може, треба йому пояснити це якось інакше, дібрати слова зрозуміліші?

— Із береста щоглу на судно не зробиш, бо вона воднораз має бути й міцна, і гнучка, і пружна… щоб так стояла й росла…

— Ти стомився, Верґілію? Чи не покликати лікаря ще раз? — Авґуст поквапно відсунув крісло й схилився над ложем; близько-близько були його очі й обличчя.

Близько-близько було це обличчя — майже так само близенько, як доти обличчя Плотії. І раптом туман розвіявся.

— Я почуваюся добре, Октавіане… цілком навіть добре… та, схоже, на мить голова пішла обертом…

— Ти говорив якось трохи туманно… щоправда, з тобою це часто трапляється; але як подумати, то виявляється, що так промовляє мудрість.

— Мудрість? У мене?! Я не мав її зроду!.. Мені просто здається, я щойно шукав тільки слушного прикладу, щоб тобі відповісти… але слушного я не знаходив… А ти, я пригадую, щось казав про основи пізнання у філософії.

— Саме так, мій Верґілію; та годі вже нам клопотатись такими речами.

— А філософії не до снаги вже створити свої власні основи пізнання…

— Це ще хтозна… — Авґуст думав уже про щось інше. — І взагалі, не про це у нас мова, Верґілію.

Земля під ногами і далі хиталася, немовби під час землетрусу, та в усьому настала вже ясність і не лишилось нічого уже незвичайного; ясний і природний був окреслений ніжними, невиразно-тонкими лініями краєвид за вікном, ясна і природна була берестова щогла канделябра, і ложе не було вже великим судном, а ясним і природним чином зменшилось і стало тим самим простеньким яликом, в якому так любо було пливти і пливти; лише в поведінці Авґуста, хоч манери його і здавалися добре знайомими, не було ні цілковитої ясности, ані природности — принаймні наразі, бо все ще доводилось докладати зусиль, щоб його переконати й повернути нарешті до дійсности.

— Розум не здатний творити для себе самого передумови, а отже, не придатна на це й філософія; жоден з мужів сам собі предком не стане, хоч би скількох дітей він міг спородити…

Сміх! Чи то не з його власного горла, не з його власних грудей він вихоплювавсь доти? І тепер знов дається взнаки там, знов такий незбагненно нестерпний…

— Не спородиш собі ані діда, ні прадіда, й передумов собі теж не спородиш; ніхто і ніколи не мав сил Прометея, щоб ступити за власну межу; ніхто і ніколи за неї не ступить… Неправда!..

Неправда, неправда… Це слово лунало напошепки, лунало нізвідки, лунало із уст чи то раба, чи Плотії — хтозна, та радше із уст таки Плотії, бо то ж її голос провадив: «Власні межі кохання постійно долає». — «Також і твоє кохання, о Плотіє? Чи долало й воно свої межі?» — «Долало й долає; хто кохає, той — завше за власними межами». — «О Плотіє!..» — «Чи ти відчуваєш мене? Я кохаю тебе й відчуваю всією душею». — «Плотіє, я тебе відчуваю, ти поруч, я знаю». — «Так, Верґілію, так!» І перепліталися межі обох їхніх тіл, зливалися межі обох їхніх душ, розростаючись і переростаючи межі, пізнаючи і пізнавши…

Якось здивовано Авґуст спитав:

— Що неправда, Верґілію?

— Власні межі усе ж таки переступають.

— Радий чути; то ти від своєї поступки, отже, не відмовляєшся?

— Переступити межі…

— Це ти про філософію? Чи про поезію? Хто ті межі переступає?

— Де це вдалося зробити Платонові, там філософія стала поезією… Лише на найвищих вершинах своїх поезія спромоглася переступити межі.

У відповідь Авґуст поквапно, хоч і з якимсь непритомним виглядом, на знак згоди привітно кивнув головою:

— Як митець ти все ж досить скромний, тож мудрість твою заперечити важко, але воднораз ти й шанолюбний, тож не проти скористатися власною мудрістю принаймні заради мистецтва…

— Не мудрість це, Октавіане… Поетом стає не мудрий, а хіба лише той, хто покликаний бути мудрим… Ні, це — своєрідне пророче кохання, якому часами таланить розірвати всі межі…

— Я тішуся тим, що ти бодай відчуваєш себе покликаним бути мудрим… тож годі вже нам перемовлятися про філософію, відішлімо її до поезії, коли вже вона, філософія, нібито й справді не здатна пробитися до власних передумов; від неї