Читати книгу - "Мертвим не болить"

І все одно Федір не писав синові, не міг у собі подолати чогось, чи страху, чи перестороги, хоч дуже просила жінка, аж заплакала одного разу. А він боявся, не за себе, звичайно — за сина. Думав, якщо можна, Микола сам дасть про себе знати. Писав же Томаш, що бачився з ним у районі, значить, міг дізнатися і батькову адресу. Ну, а як не пише, то значить...

І все-таки йому не хотілося думати на гірше, він сподівався. І тоді, як задумав тікати, і ще раніше, до втечі. І в жахливій дорозі — на плотах, залізничних платформах серед штабелів дерев'яних колод, і тиняючись по лісах і перелісках. Удень і вночі він думав, вагався і — так нічого і не придумав. Він не знав, як поставитися до сина, а головне — як син до нього поставиться.

Правда, якщо великий начальник, то, мабуть, дещо-таки може. Начальнику багато чого дозволяється. Буває, простій людині не можна, а начальству не заборонено. Це вже Федір знав, надивився і за царських часів, і у війську, і за нової влади також...

Довкола вже все оповила осіння ніч, затихло село, зовсім потонувши в темряві. Спочатку десь блиснуло декілька вогників на тім кінці вулиці, але й вони згасли. І Федір підвівся. Він раптом наважився пройти нічною вулицею, глянути на знайомі хати, клени біля колгоспної контори, де колись стояла широка арка з вицвілим лозунгом. Тут скрізь жили знайомі люди — старі й молоді, працьовиті і не дуже, добрі, лихі, байдужі — його колишні односельці. Він нікого не бачив з того березневого ранку, коли виїхав на возі із садиби, і все оглядався, аж поки нічого не стало видно. І на нього дивилися, і плакали деякі — більше баби, — зібравшися під старою похилою вербою біля Савчикової хати.

Давньої доріжки від садиби до вулиці, здається, вже не було, заросла травою, але під ногами намацувалася якась стежечка, і він пішов нею біля копанки. Стежка вивела його на дорогу. У знайомому місці грузькуватої дороги він звично зійшов у рівчак до містка. Як і п’ять, і десять років тому місток ледь тримався від старості і, бувало, дуже гуркотів під колесами воза. Похила верба наче всохла, але все одно хилилася над дорогою, а за нею чорніла в темряві стара Савчикова хата. Але чи жив там Савчик, Федір не знав. За всі п'ять років його котласького життя йому ніхто не писав з цього села, та й він не писав нікому, ні про кого нічого не знав. Із Лексою Савчиком колись ходили до одного класу церковноприходської школи, потім призивалися разом до війська. Був він спокійний, розважливий чоловік, бідний, згорьований, як і всі тут, мав п'ятеро дітей, усі дівчатка. Де він тепер? Чи живий хоч?

Дорога лежала по-нічному чорна, пуста, посередині вона була м'яка, перетолочена коров'ячими ратицями; біля парканів росла соковита густа мурава. Федір обійшов купу колод біля подвір'я Явдошки (чи не надумалася ставити хату вдовиця?). Та що ж із того, що вдовиця, підросли сини, може, який і оженився вже, ось і будується. Тихесенько поминув городець Зиркача, про якого тепер не хотів навіть і думати. Зіпсував цей Зиркач усе його життя (і мабуть, не лише йому одному), був людиною заздрісною, недоброю: колись написав на нього скаргу за молотарку, з неї все і почалося. Якби ж не та його заява, може б, усе й обійшлося, Федір не тинявся б тепер уночі, як злодій, жив би разом зо всіма і не спізнав би всієї гіркоти нещасть, яких так щедро відміряла йому його недоречна доля.

Потім він спинився і постояв трохи, прислухаючися, чи не подасть десь голос собака. Але собаки поки що мовчали чи зовсім їх не було на селі. Та їх не було і раніше, пригадав Федір, хіба що по хуторах, у містечку. Селяни через свою бідність вважали за краще годувати зайве порося, ніж тримати собаку. Мабуть, і тепер так. Не розбагатіли ж його селяни. За ріденьким вишняком біля садка вросла в землю якась споруда без стріхи, крокви і лати випиналися, наче сухі ребра. Видно, тут уже не жили. Але ж де тоді багатодітна сім'я Івана Погорільця, це ж була його хата? І ще одну хату з чорним проваллям пустих вікон побачив він за тином, — напевно, стоїть пусткою. А поруч хата випнулася на саму вулицю, колись тут у затишку на призьбі любили посидіти чоловіки, тепер же під її скособоченою стіною стирчали кілки-підпори, щоб не впала. Тут колись жив один найбільш горластий активіст, худий і довжелезний, як жердка, Павлюк Коцюба. Він уже напевно заслужив ліпшої хати від Радянської влади, бо був найбіднішим у селі. Та, видно, не заслужив, якщо дожився ось до такої — кілками підпертої хатини.

Федір зійшов із середини дороги трохи вбік, ближче до плота, бо вступив у свіжий коров'як. Але він боявся, щоб не зустрітися з кимось, щоб хтось не почув його кроку, потаємного, наче злодійського. Проте на нічній вулиці не було нікого, мабуть, село вже добре заснуло. Тільки за стінами поблизьких хлівів часом зітхали-ворушилися сонні корови, та раз на подвір'ї по той бік вулиці рипнули двері, — мабуть, хтось виходив за потребою. Обережно ступаючи по м'якій землі, Федір пройшов знайому вулицю і дійшов до кладовища.

Як і завжди, тут панували тиша і спокій, лише сумно гуло верховіття високих хвой. Зблизька біліли свіжі хрести біля дороги — два великі і кілька низеньких, дитячих. Він трохи постояв біля огорожі і, знайшовши прохід, не без хвилювання ступив у царство мертвих. Знав, від проходу треба піднятися на горбочок, там ховали давніше, там він пам’ятав кожну могилу. Від вулиці (у темряві ще можна було хоч трохи розібрати) кладовище зайняло всю низинку, весь ярок, далеко вийшло з-під шатів старих сосен. Тут він жодної могили не знав. А там, на пагорбку, скільки він себе пам’ятав, стояли чорні дубові хрести Шуляків, батька і трьох синів, рід яких буь, може, найстаріший у Недолищі. Розказували колись, що той