Читати книгу - "Володимир"

Саме тоді (гірка посмішка долі!) на далекому обрії замаячили вітрила, а згодом на лоно вод випливло кілька лодій — то були грецькі хеландії, на поміч Херсонесу поспішала з Константинополя підмога.

Проте кому й чим допомагати? Над Херсонесом висіла хмара темно-іржавого диму, багато будинків палало у вогні, переможці, як водиться, втішались з перемоги, переможені забули про опір, кинулись до водогону, звідки краплина за краплиною, а далі могутнім потоком вдарила свіжа, холодна вода.

Князь Володимир, вийшовши на вежу Зенона, довго дивився на кораблі ромеїв, що, не дійшовши якогось поприща до затоки Символів, поклали укоті. Ні, ці величезні дромони прийшли не на поміч херсонітам, інша мета привела їх сюди, — князь велів кільком воєводам виїхати до дромонів, запитати, чого вони припливли сюди, а сам спустився з вежі, пішов у город.

Для нього вже був приготовлений будинок стратига — чудовий дім на два поверхи, що виходив вікнами до моря. Біля дверей будинку висіла мармурова дошка, на якій було висічено напис:

«Цей будинок над Понтом, в якому для тебе завжди готова чаша з вином, Протевон Іоанн Калокір, син Романа, поставив, заходь, подорожній, на ложі в будинку спочинь і пригадай теплим словом того, хто колись володів цим домом».

Коли князю Володимиру прочитали й розтлумачили цей напис, він засміявся. Калокір, син протевона з Херсонеса, — адже так прозивали того ромея, що колись приїжджав до Києва намовляти князя Святослава йти війною на болгар… Дивний світ — немає вже князя Святослава, немає ромея Калокіра, а будинок його батька стоїть над морем у переможеному Херсонесі, тінь Іоанна Калокіра запрошує:

«Заходь, подорожній, на ложі в будинку спочинь…»

Вузький двір, у кутку його цистерна для води, посередині — чудові полуденні квіти, два високі дерева, праворуч — двері, що ведуть до веранди між мармуровими колонами, за ними — сіни, служби, сходи на верх, вузькі відкриті переходи, покої.

Тут справді можна було спочити, стомлене за багато днів тіло й жадало відпочинку, але було не до цього — до покоїв уже входили воєводи, вони запитували, що робитимуть у переможеному городі, розповідали, де ставитимуть сторожу на стінах і в полі.

Потім прийшли воєводи, що їздили на лодіях до дромонів ромеїв; у Константинополі, — розповідали вони, — дізналися, що князь Володимир з великим військом вирушив у Клімати, через що імператор Василь прислав сюди дромони з своїми василіками.

— Василіки імператора Василя трохи запізнились, — засміявся князь Володимир, — але, може, саме час з ними говорити. Що ж, будемо говорити з ними завтра вранці. А зараз, зараз, воєводи, я хочу тільки одного — спати.

3

Василіки імператорів Василя й Костянтина йшли до князя Володимира.

Це було невеселе видовище — усім цим патрикіям, протоспафаріям, спафарокандидатам[152] не раз, либонь, доводилось раніше бувати в Херсонесі, вони сходили тоді, оточені нижчими чинами, з кораблів у пишних, золотом і сріблом шитих одягах, їх зустрічали тут і раболіпствували перед ними стратиги, протевони, місцева знать, на шляху від затоки аж до будинку стратига стояли люди, славили божественних імператорів, гостей з Константинополя, Візантії…

Нині василіки імператорів — патрикії-воєначальники Фрігій і Сисіній, магістр Лев, Роман — митрополит халкидонський — і Феофіл — пресвітер влахернський — зійшли з кораблів у затоці Символів, як і належало, в сріблястих скарамангіях, червоних, з золотими фибулами хламидах на плечах, що визначали високі чини, але на березі їх ніхто не зустрічав, сотня руських мовчазних воїв на чолі з двома воєводами оточили василіків, повели до города.

Так вони й ішли — серед руїни й пожарища, мимо обгорілих будинків, повалених статуй і колон; у багатьох місцях василіки бачили, як руські вої й городська біднота прибирають трупи, щоб поховати їх на кладовищі.

Будинок протевона Іоанна Калокіра, що перейшов після його смерті до стратига Льва, василіки знали, не раз, либонь, дехто з них проводив тут вечори за келихом вина в дружній розмові з його господарями.

Але давно вже немає протевона Іоанна, минулого дня, як розповідали василікам, був убитий голодним населенням города стратиг Лев, ось у сінях стоять і ждуть василіків толковини, зараз з ними говоритиме руський князь Володимир.

Він прийняв їх у великому покої, що виходив вікнами до моря; за розчиненими дверима тяглась широка й довга тераса з колонами, на якій у великих діжках стояли пальми, цвіли олеандри, недалеко за сходами била в береги прозора хвиля.

Але василіки дивились не на терасу й море — в кутку покою стояло кілька довговусих воєвод руських в синіх, зелених, червлених жупанах з поясами й мечами біля них, якісь бородаті мужі в довгих темних платнях, з золотими гривнами на шиях і чепами на грудях.

Цього раніше ніколи не бувало — після брані колись говорила з переможеними старша дружина, разом з князем вона укладала мир; нині біля Володимира стояли не тільки воєводи — бородаті мужі з гривнами й чепами, були бояри, мужі нарочиті з земель Русі, купці — вони підпирали нині князя, він покладався на них.

Князь Володимир стояв попереду всіх. Він нібито не виділявся чимсь між ними, навпаки, був одягнутий простіше, ніж усі вони, — у білому платні, підперезаному широким ремінним поясом, без жодних окрас — ні гривен, ні чепів. Єдине, що було в нього й могло свідчити про високий рід, — позолочений меч та ще червоне корзно на плечах, перехвачене біля шиї сріблистою зав’язкою, проте й не це вразило василіків, вражало обличчя князя — суворе, замислене, темні очі, довгий сивий чуб на поголеній голові, вуси, що хвилясто опускались до грудей.

Василіки низько вклонились князеві й мужам, з їхніх уст не зірвалось ні одно з тих завчених слів, які звичайно вони раніше розсипали, — тут було не до того.

— Сідайте! — коротко сказав князь Володимир. Він сам сів у кріслі біля столу, на якому лежав сувій якихось древніх харатій з печатями, біля нього сіли руські воєводи й мужі, перед ними стали сідати василіки.

Втім, трапилось ще одно, на що василіки звернули увагу, — перед тим як сісти за стіл, князь Володимир одчепив від пояса меч, поклав його на лаві під стіною.

— Так що ж скажете, мужі константинопольські, — почав князь Володимир, — з чим приїхали сюди?

Один з василіків, це був патрикій Сисіній, раніше ніж сісти, промовив:

— Ми василіки