Читати книгу - "Людолови Том 1"

І знов зашарілася Горпина і опустила очі додолу. І тепер, швидко перебираючи по дорозі м'якими татарськими мештами, не знала вона, що було в її серці — радість чи біль, жах чи надія знов побачитися з Данилом.

У човнику її знов загойдало. І, повернувшись додому, вона не стала ані варити, ані годувати ягнят. Лягла на міндер обличчям до стінки і заплющила очі. Важко їй було дивитися на Нур'ялі, важко говорити з ним.

Нур'ялі сам розпалив огонь, потельбушив рибу, поставив варити юшку. Знехотя підвелася вона, поїла і раптом відчула нудоту. Прожогом вибігла вона надвір.

Нур'ялі перелякався:

— Що тобі, джаним? Може, покликати стару Тайфіде? Вона дасть тобі щось проти різачки.

— Не треба! Це через море, — процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві — і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?

Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.

Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.

А може, сказати все Нур" ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях… Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?

Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.

Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.

Що це?

І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.

«Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!» — думала вона про свою майбутню дитину.

І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.

Ось, ось, здавалося, прийде визволення.

Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [194] читав на хуторі апокриф про «Ходіння по муках», де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.

Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.

Тоді було одне бажання — вмерти.

Подовгу стояла Горпина на ковзкому краю безодні. Хотіла плигнути в зелені кучугури хвиль, але не вистачало сили…

Нур'ялі придивлявся до неї, але мовчав, не розпитував і, певно, догадувався, в чому річ, бо ще тепліше і обережніше пильнував свою Горпіне.

— Іди геть! — з гострою зненавистю відштовхувала вона його, коли він закривав їй плече шаллю або просив не бігати босоніж.

Як чоловік, він став їй байдужий, і знов прокинулася ненависть рабині до володаря. З огидою і жахом намагалася вона зрозуміти, що кинуло її в його обійми — і не могла зрозуміти. Не могла без пекучого сорому дивитися на свідка й співучасника свого безчестя. І знов до знесилля бігала стрімкими гірськими стежками, захлинаючись і оббиваючи ноги до крові, і знову тягала важке каміння, шукаючи собі визволення.

— Диявольське насіння! Нехристе клятий, — била вона себе по животу і, впавши на камінь, ридала…

А думка про Коржа не давала заснути. В її руках його життя, і воля. Вона відчувала себе людиною, перед очима якої гине плавець. В руках мотузок, а вона не кидає в хвилі кінця, не рятує того, хто втрачає останні сили. І, відчуваючи себе душогубцем, Горпина з садистичною насолодою уявляла собі жахливе життя галерників, роз'ятрені рани від ланцюгів, повні черви й бруду; ребра, що випинаються з-під шкіри, криваві мозолі на долонях і спину, строкату від кривавих шкарубин і ран.

В її руках ключі від кайданів, а вона бариться, вагається, вона — співучасниця його катувань. А чому? Тому що зрадила його, тому що носить плід свого гріха і боїться зустрітися з чоловіком.

А, хай буде, що буде! Хай заб'є її Корж, злочинницю й зрадницю, що забула свій обов'язок задля ворога, людолова!.. Але ж треба, треба його врятувати!

І тоді, після безсонної ночі, ледве дочекавши, поки піде Нур'ялі, Горпина хапала роботу і гаптувала до присмерків, заклякла від утоми й холоду. Спритно й рівно клала стібок, повторюючи знайомі з дитинства візерунки — тернові ягоди, калину та ожину, або виноградне листя та жолуді.

Швидше! Швидше! Це — порятунок, це — визволення невільника, засудженого на загибель. Хай він кине, хай прокляне її але вийде на волю.

Якось прохолодного ясного дня, коли море вилискувало темним індиго і сліпуче блищали по той бік затоки білі кубики Чабан-Таша, прийшла до неї Олена з Панасом. Нур'ялі не було дома.

— Що це ви, молодичко, нас зовсім забули? — зацокотіла Олена. — Мо, хворі були? Ой-ой, як ви змарніли! Висохли зовсім! На себе не похожi! А я чекала на вас із роботою. Отець архімандрит наказав вас привести, щоб ви показали йому своє гаптування. Ні, справді, що з вами сталося? Мо, ворожку привести? Хто тут про вас подбає! Хіба хазяїн?! Та їм байдуже, коли страждає невільник…

Горпина зовсім розгубилася. Оленина поява була надто несподівана. Сумніви щодня глибше і глибше роз'ятрювали їй душу.