Читати книгу - "20 000 льє під водою"

І тієї ж самої миті він перекинувся на палубу догори ногами, наполовину паралізований, і закричав:

— О пане, пане! Допоможіть мені!

Бідний хлопець уперше за весь час нашого знайомства звертався до мене не в третій особі.

Канадець і я підвели Конселя на ноги і почали розтирати його; коли ж цей вічний класифікатор зовсім опритомнів, він промурмотів уривчастим голосом:

— Клас риб, підклас хрящових риб, ряд скатів, родина електричних скатів, вид мармурових електричних скатів!

— Так, мій друже, — сказав я, — саме мармуровий електричний скат і привів тебе до такого жалюгідного стану!

— Ах, пан може мені повірити, — промовив Консель, — що я помщуся цьому скатові!

— Як саме?

— Я його з’їм!

Він і виконав свою обіцянку того ж вечора, але тільки для того щоб помститися, бо м’ясо цього ската, одверто кажучи, дуже жорстке.

Бідолаха Консель зустрівся з найнебезпечнішою різновидністю скатів — куманою. Ця дивна риба, знаходячись у такому електропровідному середовищі, як вода, може вбивати риб електричними розрядами на відстані кількох метрів — таку велику силу мають її електричні органи, що займають площу не менше двадцяти семи квадратних футів.

Наступного дня, 12 квітня, «Наутілус» наблизився до берегів голландської колонії, поблизу гирла ріки Мароні. В ній жили численні родини ламантинів. Це були манати, які, подібно до дюгонів і стелерів, належали до ряду сирен. Ці красиві тварини, миролюбні й нешкідливі, завдовжки шість-сім метрів, важили до чотирьох тисяч кілограмів. Я розповів Недові Ленду і Конселеві, що передбачлива природа призначила цим ссавцям велику роль. Вони, як і тюлені, пасуться в підводних преріях, знищуючи зарості трав, які захаращують гирла тропічних рік.

— І знаєте, — додав я, — що сталося з того часу, як людина майже повністю знищила цих корисних тварин? Трави почали розкладатись і отруювати повітря, а отруєне повітря — це жовта лихоманка, яка спустошує ці прекрасні краї. Отруйливі рослини швидко розмножуються вздовж усього узбережжя тропічних морів, і ця хвороба поширилася від гирла Ріо-де-ла-Плати аж до Флориди.

Якщо вірити Туснелю[101], це лихо ще не таке велике в порівнянні з тим, що загрожує нашим нащадкам, коли в морях будуть знищені останні кити й тюлені. Тоді моря, в яких кишітимуть спрути, медузи, кальмари, перетворяться у величезне вогнище всяких інфекцій, бо їхні води вже не будуть мати «цих величезних шлунків, яким природа дала завдання очищати моря».

Тимчасом екіпаж «Наутілуса», який, очевидно, мало вірив у ці теорії, скористався випадком і вбив з півдюжини манатів, поповнивши, таким чином, корабельний камбуз запасом чудового м’яса, значно смачнішого за яловичину чи телятину. Полювання на цих тварин не було цікавим. Манати дозволяли вбивати себе, не захищаючись. Отже, невдовзі на борт корабля потрапило багато тисяч кілограмів м’яса, яке мали засушити.

В той самий день оригінальний спосіб рибної ловлі ще збільшив продовольчі запаси «Наутілуса», настільки ці моря були сповнені різної дичини. До наших сіток потрапила значна кількість риб, голови яких закінчувалися овальними пластинками з м’ясистими загнутими краями. Це були прилипали з родини макрелевих риб. Їхня овальна пластинка складається з поперечних рухливих хрящиків, між якими може утворюватися безповітряний простір, що дозволяє рибі причіплятися до різних поверхонь.

Прилипал, або ремор я вже спостерігав у Середземному морі. Але ця різновидність прилипал, про яких іде мова, була характерна тільки для цього моря. Спійманих риб матроси відразу опускали в чани, наповнені водою.

Після закінчення рибної ловлі «Наутілус» підійшов до берегів, поблизу яких дрімала на хвилях значна кількість морських черепах. Оволодіти цими цінними морськими плазунами було дуже важко, бо від найменшого шуму вони прокидалися, і їхній міцний панцир служив їм надійним захистом від гарпуна. Проте з допомогою прилипал це робиться надзвичайно просто. Справді, ця риба — живий гачок, який ощасливив би і збагатив першого-ліпшого рибалку.

Матроси «Наутілуса» наділи на хвости цих риб досить широкі кільця, які не заважали їхнім рухам, а до кілець прив’язали довгі шнури, другим кінцем прикріплені до борту корабля.

Прилипали, опущені у воду, відразу почали виконувати свій обов’язок: підпливали до черепах і прилипали до їхніх панцирів. Вони так міцно чіплялися до них, що їх легше було розірвати, ніж відірвати од панцира. Тепер залишалося лише підтягнути вірьовку, щоб витягнути на палубу черепах, до яких прикріпилися прилипали.

Таким способом ми піймали кількох черепах-какуан, що досягали метра в ширину і важили до двохсот кілограмів. Їхній панцир, коричневого кольору, укритий великими роговими пластинками, досить тонкими й прозорими, всіяний білими й жовтими цятками, високо цінувався в торгівлі. Крім того, ці черепахи, як і справжні черепахи, були прекрасною, смачною стравою.

Цим полюванням закінчилося наше перебування поблизу гирла Амазонки, і як тільки настала ніч, «Наутілус» знову вийшов у відкрите море.

РОЗДІЛ XVIII

Спрути

Протягом кількох днів «Наутілус» постійно тримався вдалині від американських берегів. Очевидно, капітан Немо не хотів запливати ні в Мексиканську затоку, ні в моря, що омивають Антильські острови. Причиною цього не могло бути мілководдя, тому що середня глибина їхніх вод дорівнює тисячі восьмистам метрам. Мабуть, ці моря з. надто великою кількістю дрібних островів і особливо пожвавленим пароплавним рухом не приваблювали капітана Немо.

16 квітня ми пройшли повз острови Мартініка і Гваделупа, приблизно на відстані тридцяти миль од них. Мені на якусь мить пощастило роздивитися гостроконечні вершини їхніх гір.

Канадець, який надіявся здійснити свої плани в цих місцях — дістатися або до землі або до одного з численних кораблів, що курсують між островами, — був надзвичайно збентежений. Втеча могла б також здійснитися, коли б Недові Ленду пощастило оволодіти шлюпкою без відома капітана. Але у відкритому океані нічого було про це й думати.

З цього приводу канадець, Консель і я мали довгу розмову. Вже протягом шести місяців ми були в’язнями на борту «Наутілуса». Ми пропливли сімнадцять тисяч льє, і, як говорив Нед Ленд, не було ніяких підстав думати, що наше плавання закінчиться. Тому він мені, коли я менш за все чекав, запропонував поставити перед капітаном Немо питання в найкатегоричнішій формі: чи не думає він тримати нас на борту свого «Наутілуса» все життя?

Подібна спроба зовсім не приваблювала мене. На мою думку, вона не могла закінчитись успішно. Адже менш за все тепер можна було розраховувати на командира «Наутілуса», все залежало лише від нас самих. Тим більше що з деякого часу ця людина