Читати книгу - "20 000 льє під водою"

ставала все похмурішою, суворішою, менш товариською. Здавалося, капітан Немо уникав мене. Я зустрічав його дуже рідко. Колись він знаходив задоволення в тому, що пояснював мені таємниці підводного царства. Тепер він покинув мене напризволяще з моїми записами і більше не заходив у салон. Яка зміна сталася в ньому? Чому саме? Я ні в чому не міг собі докоряти! Можливо, наша присутність на борту пригнічувала його? Так чи інакше, але я не міг сподіватися на те, що ця людина коли-небудь поверне нам волю. Отже, я попросив Неда Ленда дати мені час, щоб подумати до того, як діяти. Якщо ця спроба закінчиться невдачею, то вона може тільки збудити в капітана Немо підозріння, погіршити наше становище і пошкодити планам канадця. Я додам, що я не міг обґрунтувати своє прохання навіть посиланням на наше здоров’я. Якщо виключити суворе випробування, яке нам довелося витримати в льодовій пастці Південного полюса, ніхто з нас ніколи не почував себе краще — ні Нед, ні Консель, ні я. Здорова їжа, цілюще повітря, розмірений темп життя, завжди однакова температура — все це виключало можливість найменшого захворювання.

Ясно, що для капітана Немо, в якого спогади про землю не викликали ніякої туги, який тут почував себе як вдома, був вільний іти куди йому заманеться, який невідомими для інших таємними шляхами прямував до своєї мети, таке життя було привабливим. Але ж ми не порвали з людством! Я, наприклад, зовсім не бажав поховати себе разом з такими цікавими й новими дослідженнями, які мені пощастило зробити. Тепер я мав повне право написати дійсно правдиву книгу про таємниці морських глибин і, безумовно, мені хотілося, щоб рано чи пізно ця книга побачила світ!

Навіть тут, у водах Антильських островів, за десять метрів від морської поверхні, скільки цікавих спостережень я зробив і записав у свій щоденник! Серед інших зоофітів тут були галери, відомі під назвою морських фізалій, щось подібне до великих подовжніх пухирів з перламутровим відблиском, які підставляли під вітер свої мембрани у вигляді паруса, в той час як їхні сині щупальця звивались у воді, немов шовкові нитки; червоні блискучі медузи, що обпікали при дотику до них, наче кропива, і виділяли отруйну рідину.

З кільчастих черв’яків тут зустрічалися довгі, до півтора метра завдовжки анеліди з рожевим хоботком і тисячею сімастами рухливими органами; вони звивалися під водою, сяючи всіма кольорами сонячного спектра. З класу риб я помітив виняткових розмірів скатів-молюбарів завдовжки десять футів і вагою в шістсот фунтів; у них були трикутні грудні плавці, горбкувата спина, очі містилися на протилежних кінцях передньої частини голови; ці скати плавали, наче уламки кораблів, і іноді затуляли нам вікно, немов щільні віконниці. Поряд плавали американські спинороги, яких природа наділила всього двома кольорами — білим і чорним; довгі й м’ясисті бички з жовтими плавцями і виступаючими щелепами; макрелі завдовжки до шістнадцяти дециметрів, з короткими гострими зубами і вкриті невеличкою лускою. Потім цілими зграями з’явилися султанки з розкішними плавцями, посмуговані від голови до хвоста золотистими лініями; ці риби — одні з найкрасивіших створінь морської скарбниці — колись були присвячені богині Діані і особливо цінувалися багатими римлянами; про них навіть виникло прислів’я: «не той їсть султанок, хто їх ловить». Нарешті, тут були золотисті помаканти з родини рифових риб; немов одягнені в оксамит і шовк з ізумрудними стрічками, вони поважно пропливали перед нами, як сеньйори з картини Веронезе[102]; при їхньому наближенні маленькі рухливі спари розбігалися в усі боки. Клупанодони в п’ятнадцять дюймів завдовжки сяяли фосфоресціюючим світлом; кефалі розсікали воду м’ясистими хвостами, а червоні сиги, здавалося, різали її гострими грудними плавцями. Сріблясті риби-місяці, достойні своєї назви, з’являлися з водних глибин, як справжні місяці, кидаючи навкруги себе білуваті відблиски.

Скільки ще нових і чудових екземплярів я міг би побачити, коли б «Наутілус» поступово не спустився в нижчі глибини! Похилі горизонтальні рулі допомогли йому досягнути двох-трьох з половиною тисяч метрів глибини. Тут тваринне життя було представлене лише морськими зірками, чудовими медузами з п’ятьма щупальцями, одне з яких мало невеличку чашу на кінці, креветками та іншими морськими молюсками.

20 квітня ми пливли на глибині півтори тисячі метрів. Найближчою до нас землею були Лукайські острови, що виступали над поверхнею води, наче нагромадження каменю. Там здіймалися високі підводні скелі, прямі стіни, частково відшліфовані водою; в деяких місцях вони були пориті чорними норами, глибини яких не могли освітити навіть електричні промені нашого прожектора.

Ці скелі були вкриті велетенськими морськими травами й водоростями — фукусами, ламінаріями; це був справжній морський сад гідрофітів, достойний світу титанів!

Цілком природно, що, спостерігаючи ці велетенські рослини, ми, тобто Консель, Нед і я, почали також згадувати і велетенських морських тварин, з яких одні призначалися для їжі іншим. Проте між довгими стеблами і листям цих водоростей я помічав лише головних представників кільчастих черв’яків, довгоногих ламбрів, забарвлених у фіолетовий колір крабів, характерних для морів поблизу Антильських островів кліосів тощо.

Була приблизно одинадцята година, коли Нед Ленд звернув мою увагу на якийсь незвичайний рух у заростях водоростей.

— Що ж, — сказав я, — там знаходяться справжні печери спрутів, і я не здивуюся, коли ми незабаром побачимо одне з цих страховищ.

— Як! — здивувався Консель, — кальмарів, звичайних кальмарів з класу головоногих?

— Ні, — відповів я, — спрутів великих розмірів. Але, здається, наш друг Ленд помилився, бо я нічого особливого не бачу.

— Дуже шкода, — відгукнувся Консель. — Мені хотілося б роздивитися зблизька одного з цих спрутів, про яких я чув стільки оповідань і які нібито можуть затягнути в підводні глибини цілий корабель. Ці тварини називаються крак…

— Крак — і все! — іронічно перебив його канадець.

— Кракенами, — закінчив Консель, не звертаючи ніякої уваги на жарт свого товариша.

— Ніхто ніколи не примусить мене повірити, — заперечив Нед Ленд, — що такі тварини існують.

— А чому б ні? — наполягав Консель. — Адже ми повірили в нарвал пана?

— І помилилися, Конселю!

— Безумовно! Але інші досі ще вірять.

— Можливо, Конселю, проте я вирішив повірити в існування цих чудовиськ лише в тому випадку, коли власноручно зможу препарувати тіло одного з них! — промовив я.

— Отже, — звернувся Консель до мене, — пан не вірить у велетенських спрутів?

— Е! — скрикнув канадець. — Який там біс будь-коли вірив у них?

— Багато людей, друже Нед!

— Тільки не рибалки! Вчені — можливо!

— Прошу пробачення, Неде, — і рибалки, і вчені!

— Але ж я на власні очі бачив, — сказав Консель з найсерйознішим виглядом, — і добре це пригадую, як