Читати книгу - "Останній пророк"

А коли запаморочені змисли опанував нарешті сон — був він як безодня, в якій стратилася вся її істота. А на дні тієї безодні привиділося Елісебі, що спить вона безтурботним дитячим сном. І сниться їй вічність. Сниться їй, що величезним луком, який десь у безмежжі розкручується спіралею, простяглася в безвість дорога, а на ній колією від якихось могутніх коліс простяглися сліди вічности. Шлях лежить дивно порожній. Куди не погляне Елісеба, чи в безосяжність минулого, звідки виходить спіраля, чи в безмежність майбутнього, куди загинає лук, ніде ані познаки руху. Борозни коліс припали зоряним порохом, але ніде жадної колісниці, жадного руху. І лише обернувшись, бачить Елісеба, що за нею губляться в далині її самітні сліди, їй робиться страшно. Страшно дитячим жахом від нестримности шаленого лету. Як же стрімко розкручується спіраля! Як прудко мчать і зникають позаду її власні сліди! А спереду темнота, порожнеча, ніщо! Коли ж хоче все-таки краще дивитися назад, щоб бодай мати перед очима мигтіння власних слідів, — від раптового обернення аж забиває дух несамовитим летом. Перед нею віковічність, що рвучкими, нестримними зривами мчить назад, за нею — неосяжність минулого, а між цими двома безконечностями, як колись на порозі гебронського дому, власна загубленість. Але в цей мент чиясь рука обвиває їй стан, підносить і ставить на край шляху. Спираючись на цю спасенну руку, спостерігає Елісеба з глибоким заспокоєнням лет вічности в безмежжя. Не дивиться на постать, що вихопила її з виру лету. Не треба дивитися, бо вона і так знає, хто це стоїть за нею на самісінькому краєчку безодні і пригортає її до себе сестриною рукою. Це — Праматір Роду, що її духом жила вона досі. Праматір усіх поколінь її народу, та, що через неї набули вони всі — матері, сестри, доньки і жінки — найбільшої вартости в житті народу. Це вона, Праматір, вихоплює кожну з них із лету до безвісти і стоїть над нею заспокоєною спостерігачкою скороминучости. Хоче Елісеба висвободитися з її обіймів, хоче вклякнути перед нею й нараз прокидається. Хоче усвідомити, що то був сон, і прокидається вдруге…

Переддосвітній вітерець шелестить розкиданою по дворі соломою і чути, як ремигають воли. Зорі бліднуть. Невиразна ще ясність сходу виступає понад заїздову стіну. Довкола важко дихають заїздяни, перекидаються неспокійно, бурмотять через сон, хроплять і викрикують. Співають півні. Елісебин учорашній настрій зник немов хмаринка. Таким живим і переконливим стоїть перед нею сон. Згадує, що й перед народженням сина був сон, який підтримав віру і зміцнив надію. Тепер знов. Як вистачило першого, щоб витримати й дочекатися, так вистачить і цього, щоб на всю рештку життя заспокоїтися із втратою сина. Чи ж не сором було піддаватися вчора цим думкам? Чи ж не гріхом було припустити до себе безнадійність і жах перед безоднею самотности й порожнечою небуття. Та ж із безвісти вічности до існування в вічности виносить її власний син. Незнану жінку-матір підносить над виром занепаду дитина-муж! Задля цього жила, цього очікувала, за цим молилася! Чого ще більше треба людській істоті? Істоті жінки. Яка мати в народі може рівнятися з нею? Чия жіноча доля така, як її? З якою із них хотіла б вона замінятися?

Елісеба швидко зібрала свої клунки, навантажила на осла й залишила заїзд. На виході з міста, за Долинною брамою очікував її Єгоханан. Коли тепер побачила його — жаден біль, жаден сумнів не торкнувся її серця. Так, ніби не на розлуку оце зійшлися. Радісно розпитувала про минулий день, про перші враження з храму і праці. Звиклий останніми днями до материнської замовклости, відчуваючи в ній якусь далеку, спричинену не ним вину, Єгоханан відчув тепер, що прощається ця вина йому, ожив і радісно відповідав. Ніби якась завіса відхилилася йому з серця, і слова попливли, вільні, свіжі й радісні, як колись у Геброні. І було йому так, ніби не на довший час, може й назавжди, доводиться розлучатися, а лише на хвилину, на день, до близького вже повороту.

Спинилися коло криниці. Ще жваво напоїв осла, набрав до кухлика води на дорогу, але коли застояний осел штовхнув його головою в спину — біль стиснув за серце. Тепер лише, в останній мент відчув, що ось-ось треба сказати щось останнього, щось такого, що не говорилося раніше й ніколи вже не скажеться після. Але не знав що й боязко мовчав, й боявся глянути матері в очі. Аж Елісебині повільні слова заставили його піднести голову:

— Прощай, сину! Мабуть, уже не побачимося. Тут розлучимося, тут кінчаються мої обов’язки й починається твоя повинність. Я віддала Єдиному й народові Його все, що маю, — тебе! Віддай же й ти, сину. Віддавай з утіхою й радістю! Служи в голоді і спразі, наготі й недостатку. Вклади на себе залізне ярмо праці і жертви, щоб, як віл у плузі, виорав Єдиному Його народне поле. Ти з безвісти Господньої об’явився і через мене ступив на шлях життя. Не схибни з колії! І вдень, і вночі тримайся її — праці, жертви й офіри. Тоді через тебе пошле Вічний на нарід свій усі благословення і сповнить усе приречене нам. А тоді будь благословен з народом нашим у місті й на полі, серед мурів й садків, на винниці й у молитовні. Усі вороги твої, що проти тебе обернуться, понижені будуть, а ім’ям твоїм підтвердиться вічність народу і свобода поколінь. А тоді згадай і про матір свою, що через неї сталося все це нам…

Сама дивувалася, що так вільно й легко йшло їй казати ці останні слова. А коли скінчила — обняла сина міцно і прудко, як вже давно, давно не обнімала, може, ще тоді, у колисці. Але швидко відірвалася, немов одштовхуючи. Зворушений і діткнутий у глибинах чуття, з яких не спромогався винести наверх ані слова, Єгоханан мовчав. Лише схилився перед матір’ю з німим викриком серця.

І довго ще стояв біля криниці, поки аж маленький осел і висока постать жінки сховалися за пагорбком шляху.