Читати книгу - "Нічний цирк"

— Я б теж хотів. Я хочу. Але тільки... — Бейлі озирається на овець, на будинок і клуню, що стримить на пагорбі, порослому яблунями. Це або вирішить усі суперечки щодо Гарварду й ферми, або тільки подвоїть їх. — Я не можу просто так піти, — шепоче він, хоча й думає, що має на увазі не зовсім це.

— Я знаю, — погоджується Крихітка. — Пробач. Я не мала б просити тебе. Але мені здається...Ні,не здається, я знаю. Я знаю: якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не повернемося.

— Не повернетеся сюди? Чому?

— Не повернемося нікуди, — каже Крихітка. Вона знову підводить погляд до неба, похмуро витріщається на нього й повертається до Бейлі. — Якщо ти не вирушиш із нами, ми більше не будемо цирком. І не питай мене чому, вони мені цього не кажуть. — Вона вказує на небо, на зірки за хмарами. — Кажуть тільки, що, аби цирк і далі існував, ти мусиш бути там. Ти, Бейлі. Ти, я і Бамбас. Не знаю, чому так важливо, щоб там були ми троє, але так і є. Інакше все просто розсиплеться. Уже почало.

— Що ти маєш на увазі? Із цирком усе гаразд.

— Не впевнена, що можна помітити щось іззовні. Це наче... Якби одна з твоїх овець захворіла, я б помітила?

— Мабуть, ні, — зізнається Бейлі.

— Але ти помітив би? — наполягає руда.

Хлопчик киває.

— Так само і з цирком. Я знаю, як він має почуватися, а просто зараз він почувається інакше, і це вже триває деякий час. Я розумію, що щось не так, і відчуваю, як він розсипається, наче торт, на якому недостатньо глазурі, аби він тримався купи. А в чому річ — не знаю. Тобі це здається дурницями?

Бейлі лише витріщається на дівчинку, і вона, зітхнувши, веде далі.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли ми були в Лабіринті? Ми ще застрягли в кімнаті, схожій на пташину клітку.

Хлопчик киває.

— Раніше я ніколи не застрягала в Лабіринті. Ніколи. Якщо ми не могли знайти вихід із кімнати чи коридору, я зосереджувалася й відчувала, де двері. Я навіть могла сказати, що за ними. Намагалася не вдаватися до цього, бо так нецікаво, але тієї ночі, коли ми не могли знайти вихід, довелося — і це не спрацювало. Цирк починає здаватися незнайомим, і я не знаю, що вдіяти.

— Але чим я можу допомогти? — не розуміє Бейлі.

— Саме ти врешті-решт знайшов ключ, пригадуєш? — пояснює Крихітка. — Я й далі шукаю відповіді, щоб учинити правильно, але наразі все, окрім тебе, наче в тумані. Я знаю, що забагато прошу, переконуючи тебе залишити свій дім, але цирк — це мій дім і моя родина, тож я не можу його втратити. Тим паче, якщо можу зробити щось, щоб зупинити це. Вибач.

Вона сідає на кам’яний пристінок і відвертається. Хлопчик умощується поруч, роздивляючись поле й безнадійних овець. Якийсь час діти мовчать. Вівці ліниво сновигають по колу, щипаючи траву.

— Тобі тут подобається, Бейлі? — запитує Крихітка, оглядаючи ферму.

— Не дуже, — зізнається хлопчик.

— Хіба ти ніколи не хотів, щоб хтось прийшов і забрав тебе?

— Це тобі Прибамбас розповів? — цікавиться Бейлі, розмірковуючи, чи це бажання настільки сильне, що написане в нього на лобі так чітко, що кожен може прочитати.

— Ні, — заперечує Крихітка. — Просто вгадала. Але Бамбас попросив мене передати тобі це. — Вона витягає з кишені крихітну скляну пляшечку та простягає йому.

Бейлі знає, що, хоча пляшечка здається порожньою, швидше за все це не так, і цікавість змушує відкоркувати її негайно. Він витягає малюсінький корочок, радіючи, що той прикріплений до пляшечки дротяним кільцем.

Спогади, що причаїлися всередині, настільки знайомі, заспокійливі й упізнавані, що Бейлі може відчути шорстку кору, запах жолудів і навіть балачки білок.

— Він хотів, аби ти міг забрати із собою своє дерево, — пояснює дівчинка. — Якщо ти вирішиш поїхати з нами.

Бейлі запихає корок у пляшечку. Западає мовчанка, вітер грається рудим волоссям.

— Скільки в мене часу на роздуми? — рвучко питає Бейлі.

— Ми від’їжджаємо одразу після зачинення цирку, — каже Крихітка. — Потяг буде готовий ще до світанку, але було б краще, якби ти прийшов заздалегідь. Від’їзд може виявитися дещо... непростим.

— Я подумаю про це, — каже хлопчик. — Але нічого не обіцяю.

— Дякую, Бейлі, — озивається дівчинка. — Але зроби мені ласку. Якщо ти вирішиш не їхати з нами, просто не приходь сьогодні до цирку, добре? Вважатимемо, що ми попрощалися зараз. Так буде простіше.

Бейлі кілька секунд витріщається на неї з відсутнім виглядом, останні слова застрягають у нього у вухах. Змиритися з таким проханням навіть важче, ніж