Читати книгу - "Земля Георгія"

Потрібно було неабияк пильнувати на стерні і викинути з голови усі сторонні думки про радіообладнання, ціни на мандарини, дружину, дітей, Херсон, Новий рік. Віддатися цій нескінченній грі з дев’ятими валами повністю, пильнуючи картушку компаса й підступи хвилі, випереджати і вгадувати її наскоки, швидко реагувати на її імпровізації і крутити штурвальне колесо по-справжньому, боротися з хвилями власними м’язами, а не електрикою чи гідравлікою.

Це виснажувало. Особливо розміреність і нескінченність цих вправ. Це як гатити тенісним м’ячем у стіну й не мати змоги перерватися чотири години. Не дарма в старовинні часи ходову вахту стояло одразу два матроси. По дві години на стерні. Або й удвох одразу. Але де ж в сучасні часи скорочених екіпажів наберешся стільки матросів? Матрос у нас, власне, був усього один — Бурячок. Бо на стерні стояли також боцман Антонович та я. Ось на вахті Бурячка все і сталося.

Власне, те, що сталося, можу лише відтворити. Мене серед сну катапультував з койки крик Арташезовича: «Марконі, на стерно!». Це була не команда, не вигук, а саме крик. Сталося щось непередбачуване. Ледь вискочивши, я побачив усю палубу, геть покриту шумовинням хвилі. З палубним вантажем, з тими клятими мандаринами, з кришками трюмів, з брашпілем і тамбучиною носового кубрика — з головою. І носова щогла з блискучим судновим дзвоном стирчала просто з води. Щогла нахилилася під кутом до горизонту, і дзвін скажено калатав на сполох сам собою під натиском вітру.

Очевидно, Бурячок не втримав стерно, і «Вадічку» розвернуло бортом до хвилі.

Декілька моторошних нескінченних хвилин «Вадічка» та Чорне море вирішували, чия буде зверху, я встиг перехопити стерно від Бурячка, а «Вадічка» з натугою, поскрипуючи, крекчучи, підкульгуючи, хекаючи, випростався палубою з-під піни. Я закрутив стерно, вирівнюючи курс.

— Бурячку, свистати всіх наверх! Палубний вантаж за борт! — вже спокійно й чітко наказав Арташезович. І теж зітхнув. Не підкачав «Вадічка».

Ніхто не вивантажує пароплави так швидко, як моряки, які вскочили по самі халявки. Ніхто не приймає вантаж так легко, як Чорне море. За щонайближчі чверть години воно прийняло без жодних застережень і зауважень на полях коносаментів десять тонн мандаринів з палубного вантажу. І першим серед супершвидкісних докерів був власник вантажу Андрійко. Він швиргав у холодні хвилі по два ящики мандарин за раз, з обох рук.

Мандаринові ящики вервечкою пливли назад до Кавказу.

Те, що сталося того вечора на «Вадічці», морською мовою називається форс-мажор. Його обов’язково обумовлюють в усіх морських угодах та контрактах, а капітани дуже довго чухають потилицю циркулем, перш ніж вирішують, що саме записати їм до суднового журналу з цієї причини. Бо журнали прошнуровано й опечатано, з них уже не вирвеш жодної сторінки, і вони правлять за докази на суді. І, як потім виявилося, навіть на бандюцьких «стрілках».

Вперше обмерзати ми почали десь на півдорозі між Кавказом і Кримом. Спочатку палуба вкрилася тонкою шкоринкою льоду, потім почав падати дрібненький сніг. Якщо можна так сказати про віхолу, що несеться паралельно горизонту. Сніг чіплявся за будь-який виступ, будь-яку деталь над палубою, те, що на флоті називають «роблені речі», усі ті роульси й кіпові планки, що виступають над бортом, чорні кнехти, утки та в’юшки зі швартовими, брашпиль з якірним ланцюгом — усе покривалося білою блискучою шкаралупою. І невдовзі пароплав виглядав, як глазурований півник на паличці, вкритий скляною поливою.

Але ми вже бачили маяки Криму. Вітер зайшов на північний схід, хвиля трохи прибилася: між нами і діркою в небесах, з якої свистіла завірюха, постали Кримські гори. Розрахунки Арташезовича на Кримський півострів підтвердилися. Ми могли рухатися далі, прикриті його узбережжям.

Сутеніло, але на заході вже виразно проступала над горизонтом Ведмідь-гора під Гурзуфом. Сніг лежав лише на найвищих вершинах та перевалах. Долини зеленіли. Ми знову були в субтропіках. Льодяник-пароплав почав потроху танути.

— Судно, що прямує курсом на захід на відстані десять миль від берега, відповідайте «Лебедю»! — донеслося з УКХ-станції.

Це пильні українські прикордонники вирішили занести нас до якогось свого журналу й «вести» вздовж берегів Криму аж до Севастополя, «передаючи» з одного посту спостереження на інший.

— «Лебідь», я «Вадічка»! Прямуємо з Поті на Херсон.

— Прийнято, «Вадічка»! Щасливого плавання.

— Арташезовичу, можна? — спитав я дозволу.

— «Лебідь», ви не можете глянути журнал за попередні декілька діб? ПТС «Вікінг» на Херсон проходив?

— Каса довідок не дає, — відповів «Лебідь».

— В кого ти питаєш? Знаєш, як вони зараз вахту несуть? Хоч країну під носом у них вивозь, не почухаються, — сказав Арташезович.

Наче на підтвердження його слів на шістнадцятому каналі рознеслася музика Віктора Цоя.