Читати книгу - "Земля Георгія"

— лунало з визивного каналу.

— «Лебідь» чотирнадцятий, сімнадцятому. А про пачку цигарок в тебе є? Постав.

Хлопчики розважалися. Гралися в діджеїв на аварійному каналі. Якщо їх це могло б розчарувати, я мусив би сповістити, що вони все одно ніяка не ФМ-станція, бо модуляція в морських каналах не ФМ, а AM — амплітудна.

— А ти казав, що в нас «банана-радіо» нема, — підковирнув Арташезович старпома. — Звикай. Ми теж тепер ще та Африка.

Блін. Куди все котиться? Тони, палай, волай на аварійному каналі — кому ти потрібен? Воно музику слухає на вахті.

— Ну, хоч музика не найгірша, — посміхнувся я.

Мені дещо спало на думку.

Я згадав, як чинив зі мною колись севастопольський радіоконтроль у таких випадках, і виніс з радіорубки магнітофон.

— Чотирнадцятий, а «Восьмикласниця» є? — не вгавав найактивніший слухач цієї музичної передачі.

А я вже писав її на плівку, як якийсь фанат Севи Новгородцева з міста Лондона, Бі-Бі-Сі.

— «Лебідь» сімнадцятий, так є «Восьмикласниця»?

Зараз перемотаю.

Я із задоволенням записав ще й «Восьмикласницю», а потім і собі перемотав плівку і запустив її в ефір. І слухач, і діджей примовкли.

— Друзі, ви прослухали передачу «На хвилях радіоконтролю». Надсилайте свої цікаві записи до нашого севастопольського радіоцентру, а вже звідти їх обов’язково перешлють до командування вашої прикордонної застави.

Музична програма увірвалася на найцікавішому місці. Чотирнадцятий «Лебідь» все зрозумів правильно. Через деякий час захисник вітчизни кахикнув і покликав:

— Хто там про ПТС «Вікінг» питав? Я переглянув журнал за останні три доби. Не було. Точно.

— Дякую, чотирнадцятий.

— Це теж іще нічого не значить, — сказав Арташезович.

За бортом вже відкрилася Ялта. Переморгувалися два її маяки на мисі та на кінці молу. Колись працював я з одним боцманом, якого в Ялті… Але грець з ним, розповім вам про це якось на іншій вахті. Зараз час було змінятися й спати.

Койка в радіорубці була закоротка, та ще й доісторичний передавач «Корабль» висів у ногах і клацав своїми релюхами у найцікавіших місцях сну. Морські сни не схожі на те, що сниться людині на суходолі.

Не знаю, що тут відіграє роль: чи те, що койка твоя продовжує мандрувати навіть уночі, хитається, то підлітає, то падає, за ілюмінатором чутно плюскіт хвилі, а під палубою вібрує головний двигун, чи просто те, що ти намерзся й натрудився за вахту і маєш право на дещицю солодкого сну. Тож сни в морі сняться винятково кольорові. Але тематика!

Пам’ятаю, поки був практикантом на навчально-виробничому судні «Курсограф», мені чи не кожної ночі снилася помаранчева стрічка конвеєра в рибцеху, по якій повзе срібний ручай риби. Сардини. Голова до хвоста. Голова до хвоста. А ти ту рибку — хвать!

Та ножичком шкерочним — вжик! І кинув до бункера.

Хвать! Вжик! І кинув. Хвать-вжик — і кинув.

І так цілий сон, усі вісім годин. Кольоровий такий сон, об’ємний, зі звуками і навіть із запахами.

Хвать-вжик — і кинув. Прокидаєшся, а тебе вже знову до рибцеху викликають. А ти наче тільки що звідтіля. Де справедливість? Хоч би раз гола дівка якась приснилася чи що.

Ось і тієї ночі таке мені наснилося, що мама не сумуй. Мені снилося, що мене знову забрали на військовий флот. І знову до Севастополя. Все на той самий есмінець «Сознатєльний», що простояв біля Вугільної стінки вже стільки років, аж час було замовляти мармуровий трап. Та ще й військові писарчуки щось наплутали, і нас, радистів, чомусь приписали до механічної бойової частини БЧ-5.

Історія з тим капітаном третього рангу, командиром БЧ-5, насправді була цікава. Загнати нас до машини він не мав права, бо ми були радисти. Посадити нас на гауптвахту він не мав права, бо ми ще не складали присяги. Але жити нас підселили до кубрика його машиністів. І стали ми йому розкладати дисципліну усіма можливими способами, бо були вже курсантами випускного курсу і знали, як ту дисципліну зруйнувати якнайшвидше.

Ми шлангували зарядку, відсиджуючись в умивальнику. Ми відмовлялися брати участь у зоряному запливі на День флоту, бо щоранку бачили, як за борт звитяжного корабля ллється лайно й мило із вбиралень, в той час як на цивільних суднах все те добро збирається у фекальному танку, який ще й пломбують, щоб відкатати його можна було лише на спеціальне судно і в жодному разі не у море. Ми швиденько перемножували кількість лайна на кількість кораблів у Північній бухті, а потім заявляли, що не вміємо плавати в фекаліях. Матросики БЧ-5 те чули і теж відмовлялися масово плисти в білих беретах через Північну бухту з нагоди параду.

Ми намагались з’ясувати, чому в хваленому флотському борщі проблематично виловити чумичкою не лише картоплину, але й капусту, і що то за кружальця комбіжиру плавають у бачку, і що то за