Читати книгу - "Війна світів"

— Добре, — сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

— Заходьте, — стиха мовив чорнобородий, од ступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.

— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел. — Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду. — А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте… — він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, - мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, - сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні, - сказав господар. — Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина, — відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря також вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут уперше почули голос Невидимця — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав, і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий. — Невже втік?

— Сюди, — озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п’ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв, — сказав чорнобородий. — Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но хто-небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.

Доктор Кемп все писав у себе в кабінеті, аж доки звуки пострілів не привернули його уваги. “Пах-пах-пах”, - клацали вони один за одним.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став прислухатися. — Хто це стріляє з револьвера в Бер-доці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто — в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.

“Там наче натовп під пагорбом, біля “Веселих крикетистів”, - подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Місяць-молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.