Читати книгу - "Зима у горах"

Серце Роджера шалено закалатало. Він вхопився за зрушену з місця стулку й відсунув її. Почувся метушливий шурхіт, паче розбіглися сполохані пацюки, і в напівтемряві гаража Роджер побачив, як біля правого заднього колеса автобуса випростується двоє чоловіків. Після кришталево-прозорого світла, розлитого в горах, очі Роджера бачили погано, в той час як ті двоє, що потай псували автобус, вже призвичаїлись до напівмороку гаража. В Роджера, який опинився перед ними лице в лице, виникло таке відчуття, ніби їхні люті очиці помічають геть усе, тоді як він ледве розрізняє обриси постатей пришельців. Проте два бліді лиховісні обличчя він розгледів добре, одне з них належало тістопикому шоферу бурого автобуса. Другий молодик стискав у руці довгий гайковий ключ, цей ключ більш скидався на зброю, ніж на інструмент, і молодик тримав його саме як зброю.

Роджер спробував вислизнути за двері й зачинити в гаражі непроханих гостей. Йому навряд чи вдалося б утримати їх за зачиненими дверима, якби вони разом натиснули на них плечима, але о цій вранішній годині навіть тут, на горішньому кутку селища, досить часто з’являлись люди, які могли б прийти Роджерові на допомогу. Роджер відчував, що в гаражі втілення лиха, потаємна форма життя, яку необхідно будь-що впіймати в пастку, як це роблять з чорними тарганами. Він поспіхом ступив назад і вхопився за дверну ручку, але зробив це не досить швидко. Ті двоє були невисокі, спритні й швидкі, мов блискавка. Коли вони вибігали, Роджер схопив того, що біг другим, за куртку, але цупка тканина розірвалась у його руці. Обернувшись, він побачив, як обидва тікають униз по дорозі з селища.

За гаражем стояло п’ять чи шість будинків, далі дорога завертала між двох стрімких схилів. За мить обидва чоловіки зникли з очей. Не довго думаючи, Роджер кинувся за ними. Його страх зник, розчинився в пронизливому сонячному світлі. Над усе на світі він хотів зараз схопити хоча б одного з незнайомців, поставити його перед судом. Тоді вся ця мерзенна історія випливе, Діка Шарпа викриють і надалі він перестане бути небезпечним. Роджер стрімголов проминув поворот дороги, що був за будинками. І враз став як укопаний.

Ті двоє чекали його. І тільки тут Роджер раптом зрозумів: це вони змолотили Герета і неодмінно змолотили б і його, якби зустріли. Тепер вони втекли від нього не тому, що злякались, а щоб заманити в місце, де їм ніхто не перешкодить і де не буде свідків. Вони зупинилися всього кроків за сто від гаража, але поблизу не було жодної душі. Дорога тут пірнала в западину на гірському схилі, і всі троє стояли тепер між високих укосів і кам’яних огорож, мов у чаші, повній спокійного сонячного світла.

Роджер стояв навпроти цих двох, і раптом в його мозку склались слова: «За мить усе було скінчено». Ці слова стояли в нього перед очима, наче він читав їх у газеті. Люди іноді переживають хвилини смертельного жаху, коли мозок ніби відокремлюється й дивиться на те, що відбувається, як на якусь взяту в раму картину. Зараз Роджера охопив саме такий жах, і тому він спостерігав усю сцену майже байдуже. Він помітив, наприклад, що ті двоє набагато молодші від нього; їм було років по двадцять з чимось, і він враз відчув тягар кожного місяця своїх сорока років. Проте нічого юнацького в них не залишилось. Вони були не малолітніми правопорушниками, яких відводять до поліцейського відділку, де дебела полісменка настановляє їх на добрий розум, а запеклими дорослими злочинцями. Роджер, який ще не оговтався від несподіванки, подумки спитав себе, де це Дік Шарп знайшов собі таких.

Не кажучи й слова і тим самим не даючи Роджерові нагоди вловити хоч би акцент, молодик з ключем ступив уперед і замахнувся, цілячи Роджеру по ребрах. Роджер відскочив, і ключ промайнув за півдюйма від нього. Чоловік ступив слідом за Роджером, люто заміряючись ключем, а тим часом його спільник почав швидко забігати ззаду, щоб притиснути Роджера до кам’яної огорожі. Всі шляхи до втечі було відрізано лиховісним ключем, що мигтів у пронизаному сонцем повітрі, наче розлючена комаха.

Роджера пойняв непідробний жах. А проте якась часточка в ньому продовжувала безсторонньо спостерігати за всім і холодно мислити. «Що це — смерть? — питала вона.— Чи вони мене вб’ють? Якщо вб’ють, я радий, що побачив початок цього прекрасного дня в горах».

Другий молодик, водій бурого автобуса, зупинився й підняв камінь, що відвалився від огорожі. Потім посунув на Роджера, наміряючись поцілити його цим каменем. Спонукуваний самим тільки страхом, Роджер ступив водієві назустріч, обома руками схопив його за горло й щосили стиснув пальці. Водій жбурнув камінь, але вже поза спиною Роджера, і не зачепив його, а Роджер, використовуючи свою перевагу у вазі, приловчився поставити нападника так, що той тепер правив за щит, яким Роджер затулявся від ключа його напарника. Вони відчайдушно крутилися на одному місці. Водій автобуса гатив кулаками, але наосліп, і його удари майже не досягали мети. У Роджера з’явилась надія, що йому пощастить задушити водія автобуса, і тоді його приятель, побачивши мертве тіло, злякається й утече. Він був такий переляканий, що не відчував ані найменших докорів сумління на думку про вбивство цього чоловіка: смерть була для нього зараз тим, чого сам він може уникнути лише в тому разі, якщо заподіє її іншому.

Чоловік з гайковим ключем підскочив збоку і вдарив Роджера по правому плечу. Певно, він намірявся перебити йому ключицю і так знешкодити руку. Проте ударив незграбно: ключ поцілив у підкладне ватяне плече куртки, і хоч удар цей злякав Роджера, але шоферового горла він не випустив, і з усього було видно, що тому доводиться кепсько. Роджер не міг визначити, чи досить міцно він стискає шию свого противника, щоб позбавити його