Читати книгу - "Древляни"

В ті холодні воєнні зими підлітки й дітлахи навчилися плести кошики, а з тонких лубків — коробки. Без кошика чи без коробка у лісі пропадеш. Навчилися вистругувати простенькі лижі, стулювати санчата, не для катання, а для того, щоб підвозити дрова, воду, торф (торфом обкладали і утеплювали землянки). Навчилися вирізати з дерева ложки, колодочки для ножів, гудзики (дерев’яні гудзики Олександр Іванович бачив і зараз у декого на обгорілих пальтечках). Старші хлопчаки склепували собі майже бойові самопали, мали великий запас саморобних дротяних гачків, петель, пружинних пасток: усе це ставили потім на рибу і на дрібну лісову дичину.

Часто в таборі можна було бачити таке: викубливши ямку, сидить під куренем зморщений гномик-дідок. Велика шапка-вушанка затуляє йому очі, рукава вивернуті внизу і високо закачані, та все одно довгі для нього. Дідок, як видно, змерз, закляк, підтягує світлі вістрячки під носом, він зосереджено, навіть старикувато щось струже, щось вирізає саморобним ножем. Він робить щось дуже потрібне для господарства — кухонну дерев’яну лопатку, кружок-підставку, колодочку для топірця. Тому «дідкові» не більше восьми-дев’яти років.

…Морози стояли жорстокі. Сашко, притягнувши в’язку хмизу до куреня, довго хукав на руки, розпалював вогонь у земляній пічці і перед вогнем часто розмишляв про війну і про народне горе. Війна і народне горе, як він бачив, розбудили в людях зовсім нові сили.

«Хто б думав, що в наших людях, — говорив він собі, — так багато від пращурів-лісовиків. Стільки дрімало в душі прихованих звичок, знань, терпеливості, набутих ще нашими предками, так глибоко переплелося нове, радянське, з тим, найдавнішим. Хоча б оця близькість до лісу, до природи, а разом із тим — незламне відчуття, що ми не самі тут у лісових завалах, з нами вся наша країна від Уралу і до Амуру. І помста ворогові буде нещадна».

Коли з групою підривників Сашко йшов на операцію до залізниці, він брав з собою тільки найнеобхідніше: трут і кресало в кишені і автомат ППШ за плечі. Трут і кресало зробив йому дід Шапутько, старий і сивий, як лунь, до війни він був найперший столяр у колгоспі. Новий автомат з клеймом Тульського заводу вручив йому перед строєм комісар Гордійович. І коли в різкому спалаху блискавок серед ночі летіли під укіс фашистські цистерни, Сашко втикався головою в кущ або в канаву (а навкруг лопотіли, падаючи на землю, важкі мерзлі грудки і уламки заліза), і казав з гарячим торжеством у душі: «Ага, це вам гостинчик, виродки!.. Від мене і від всіх білорусів!».

…У новій хаті, в білому сяєві сидів господар-учитель і згадував те, трагічне. Розповідав про минуле, про дітей в партизанському лісі, які безстрашно, немов звірята, лазили скрізь по болотах, кабанячих лігвах, по диких заростях, шукаючи собі їжі і небезпечних пригод, а я слухав його і думав: «Так от воно звідки все почалось!..»

Косе вечірнє проміння м’яко золотило вікна в школі, коли ми з директором зайшли в кабінет ботаніки. «Подивись, у нас непогані гербарії», — показав на стіни Олександр Іванович. «Непогані гербарії», — скромно сказано. Гербарії були великі й просто розкішні для восьмилітньої школи. Цупкі листки картону на півстіни і на них — немовби живі квіти й трави, все багатство поліської флори. Видно було, що рослинки зібрані й наклеєні з великою любов’ю, от вони — з білими жмутиками корінців, з повним стеблом, з акуратно засушеним і розгорнутим листям, із чашечками квітів, у яких зберігся навіть жовтий пилок. Від гербаріїв пахло легким гіркуватим ароматом пересохлих трав, так пахне в кінці літа крихкий, вистояний на гарячому сонці чебрець.

Можна було б довго ходити від одної живої картини до іншої, та на столі вже виросла чимала гірка проштемпельованих поштових листів (директор не міг не показати їх), і я із здивуванням читав і розглядав адреси немолодих, солідних людей, які пишуть дітям у школу. Омськ, Сахалін, Карелія, Дніпропетровськ, Душанбе… В маленьку лісову школу надходять листи з найдальших аулів, містечок, станцій. Пишуть хворі жінки, пишуть льотчики, пенсіонери, бухгалтери, машиністи паровозів, просять дітей вислати сухої ромашки, ялівцю, березових бруньок, шалфею, адамового кореню, а найбільше — дуже популярної тепер обліпихи. Секрет листування, як я зрозумів, дуже простий: в одній центральній газеті було надруковано невелику замітку про те, що Кривичанська школа на Поліссі збирає, сушить і здає в аптеки багато лікарських трав, щороку вона — перша в області по збиранню зілля, і навіть має подяку від Міністерства охорони здоров’я. А все, що стосується здоров’я, має негайний відгук у людському серці: тож не дивно, що в невідому до того сільську школу одразу посипались листи з усіх куточків Союзу.

Олександр Іванович сам захопився, переглядає давню пошту, розповідає мені, з ким вони листуються вже п’ятий — сьомий рік. Ось стара башкирка з міста Салавата, називає вона учнів «мої дорогі синочки і дочечки», — пише, що поліські трави, а ще більш любов і турбота білоруських дітей зцілили її (опухали в неї руки), вернули її, стару матір, до життя. А один гідролог з острова Діксон, вдячний дітям за трав’яні посилочки, взяв та й прислав їм у школу… велике ікло моржа.

Хвалить директор якогось дуже старатливого Костуся, сина лісника; він здає найбільше цінних трав і коренів, сам розсилає пакуночки і на Схід, і на Далеку Північ. Послухаєш Олександра Івановича — виходить, що і сад, і квіти в класах, і міні-теплицю, і ботанічні гербарії — все те зробили діти, юні сябри[3] природи, як він каже, зробили власними руками. Та я знаю тепер, з чого це почалося. Почалося з куренів, з жорстоких морозів, почалося з довгов’язого хлопця-підривника, який своїм голодом і ранами на тілі запам’ятав: цей ліс, і ці трави, і ці мерзлі ягоди з-під снігу рятували від смерті дітей і партизанів тоді, в ті чорні холодні зими.

Лісові гавроші, вони все знали і все вміли у свої десять-дванадцять років. Вони були знахарями, були водовозами і няньками для своїх менших братів і сестер. Знали безліч маленьких секретів