Читати книгу - "Дух часу"

— Де жінка, діти? — видобув він з себе насилу.

— То ви не знаєте?

— Де жінка, діти? — скричав, мов божевільний.

— То ви не знаєте? Маланка загибла.

— Маланка! Де, коли, як?

— У нас був великий бій. Вона була утікла з дітьми, але від смерті ніхто не втече, вона всюди знайде чоловіка. Знайшла й її, таки перед хатою, ось тут, де стою. Упала на неї куля з летючого човна і розтріскала на місці. Діти надала громада тітці Фрасині, бо що тут самі робили би.

Лукин лише промовив однсі слово: «Господи!» і знов заплакав, як мала дитина.

Хтось ще більше мусив єго видіти і пізнати, бо коли він все ще сидів на призьбі, як остовпілий, прийшла з дітьми тітка Фрасина.

Тітка аж у долоні сплеснула, як єго побачила. Діти спершу не пізнали єго, а найменше зовсім не знало, що то тато прийшов.

Тітка Фрасина хотіла з часом віддати єму діти, але виділа, що нема кому.

Лукин ходив як би напівмертвий.

— Що я вже не роблю, що не прибагаю, щоби хоч троха спам’ятався, — говорила коло церкви газдиням тітка Фрасина.

— Він за нею так банує і так побивався, що господи!

— Щоб єму легше стало на серці, та й так не банував, кажу ему, що вона будто би про него й гадки не мала, що з москалями завдавалась. А він вам, газдиньки, як не зойкне, як не заголосить, аж сум дебрами пішов.

Лукин, як се почув, мов з коня повалився. У грудях єго тиснуло, а серце з болю скаменіло.

Каліка, каліка, безобразний, без ноги! А ще більше з прошиблим, закервавленим серцем…

Завітала зима, стара, біла бабуся, щоби струджену, змучену пекучим сонцем і висилену літом землю заколисати до відпочинку; підкласти під голову м’яку подушку й охоронити перед своїм лютим сином-морозом білим пуховим покривалом.

Вона й людей перед ним хоронила. Несла спокій у теплу хату, одягала в тепле одіне, вогнем розгрівала скостенілі руки.

За кождий раз віталася з ними, як з добрими знакомими, і все заставала по-давньому.

Дехто пішов під землю, інший ще лиш світ повітав, одні радовались, другі плакали й журилися своєю звичайною, людською журою. Вона все те добре знала і на все милосердним дивилась оком, як дивляться старці на діти, вічність на переминаючу ту земність.

Минула в рахунку часу страшна тринадцятка.

Бабуся-зима, що була відійшла, знову повернулася. Повернула і застала: поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами й раненими, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмами переходили з місця на місце, як би закляв їх хтось якимсь страшним прокльоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого й по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою, як річ минувшості, як щось такого, що уже перестало до них належати і лиш болючим лишилося спомином… Ішли проти смерті й наставляли… свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чого? кому що з того прийде?

Бабуся-зима знала людей. Вона знала їх зависті, злості, амбіції, знала, як часом тяжко гнобили себе, не раз бувало що і кров потекла, але те вже давно було і з часом все те якось меншало, лагідніло. Тож бабуся немало дивувалася, коли застала таку страшну на світі лють. Хоч і потішалася, що то не буде довго тривати, бо при теперішніх винаходах, технічних знарядах, удосконаленях, цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убиване і різня мали довше тривати.

Бабуся-зима тратила свою силу і мусила відходити. Відійшла і знову вернула. А спішно єї було обтулити збіджену землицю білими пеленами і вигоїти з завданих єї ран.

Але ті рани єще не заскленилися. Все ще дерлись і бризкали свіжою кровію. Здалека вже чула гук гармат і свист самострілів. Гуманність збанкрутувала, зійшла з поверхні землі, лишилась лиш одна брутальна сила і єї зелізні права.

Стуманілий жовнір не володів вже своїм умом. З завмерлим серцем продирався через гущу колючих дротів, затроєних димів і граду куль…

Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів.

Смерть покотом звалювала маси людей.

На кождім поступі житє змагалось з смертю.

Всюди смертельне хропінє, крик, рев роздирали небеса.

Пекольний вогонь від кількох днів не ставав ані на хвилину. Люди кидались на себе, як дикі звірі.

Із-за ліса вибіг молодий стрілець з піднесеним вгору багнетом. Біг перед себе як опутаний, летів без пам’яті, нічого не видів, не чув.

Сліпий на все, що єго окружало, глухий на смертельні зойки товаришів, на їх крики і благаня о рятунок.

Одно лиш знав, що мусить пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти него.

Зрівнялись… станули… і змірились очима…

— Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.

— Брате! — крикнув стрілець, і витягнені багнети випали їм з рук, і оба щиро