Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Гріх намарне проклинати, — повторив Дуліб і не втерпів, повернувся до ігумена, — отець Ананія ствердить мої слова.

— Коли я був на соборі в Цареграді, — зібгав губи ігумен, — то серед постановлень собору було й про це.

Прокляття — зброя вірних. У псалмах Давидових благословення й прокляття чергуються й переплітаються так само нерозлучно, як день і ніч. При прокляттях втихають людські пристрасті.

— Гаразд, ігумене, сказав уже, що в священних книгах не вельми знаюся. Однак пам'ятаю, що сказано в святого Якова про мову: „Нею благословляєм Бога й Отця і нею проклинаєм чоловіців, створених по подобію Божому. З тих самих уст виходять благословіння й прокляття. Не повинно, братія моя, сьому так бути“.

Але суперечці не дав розгорітися той, хто до неї спричинився. Войтишич перебив обох, млості вже покинули його, здавалося йому, назавжди, він навіть сів на своєму розкішному ложі, вигукнув звеселено:

— Дорогі мої, нащо вам сваритися! Однаково ж молитимуся щоранку, проказуючи ту саму, свою власну молитву. Ти не чув, лікарю, то послухай. Господи! Пошли мені й сьогодні хоч якого-небудь ворога. Хоч нікудишнього, хоч найнікчемнішого, будь він проклятий. Бо поки маю ворога, живу, Господи!

— Тобі, воєводо, треба полежати в супокої, — сказав Дуліб. — Ми з ігуменом підемо, тобі найперше потрібен спокій. Я зробив, що треба, ігумен поблагословить тебе, а ти поспи.

– Ігумен боявся, щоб душу мою не вхопили дияволи, — засміявся Войтишич. — От і прибіг поперед тебе, лікарю. Не знаю, чи й тепер ще облишить мене. Аж ну нечиста сила знов прилетить за моєю грішною душею!

— Не прилетить. Спи, воєводо. А тобі, отче Ананія, негоже затрудняти хворого. Кажу тобі як лікар, бо моє слово коло немічних — найперше. Твоє ж — останнє, але з ним ніколи не треба квапитися.

Він пішов до дверей, а ті обидва дивилися йому в спину, вражені двозначністю його останніх слів, тоді Войтишич слабо махнув рукою, випроваджуючи від себе ігумена, і Ананія пішов слідом за Дулібом.

У гридниці тинялися, обминаючи один одного, Іваниця й Петрило. Очі Петрилові в темряві світилися перлисто, наче в утопленика або в рибини. І від тих перлисто-риб'ячих очей, від напівтьми в обширній гридниці, від зловісної постаті ігуменової позад себе Дулібові стало моторошно. Подумав він про далекого, довірливого безмірно князя Юрія, згадалися його високі заміри, і відчай охопив серце від нездійснимості того, чим жив загадковий чоловік цілого піввіку. Бо хіба ж допустять сюди Юрія оці ананії, войтишичі, петрили? Чи вони ждуть його? І чи захочуть збагнути й поцінувати справжню велич ті, що звикли насолоджуватися величчю краденою й незаслуженою?

Темрява панувала у Войтишичевій гридниці, у всьому воєводському домі, темрява в душах, темрява в головах. У негідників завжди темрява в голові. Вони ніколи нічого не хочуть знати. Чом би мали оці нікчеми перейматися високими думами Долгорукого? Хотіли зганьбити його перед усім світом, заплямувати вбивством, а його, Дуліба, використати своїм знаряддям для цього. А він повірив. Шукав істину. Де? Яку? Повірив цим і нічого не знав про Долгорукого. Та й хто знає тут, у Києві? Між тим, лиш народ, який знає і шанує своїх великих синів, гідний величі й краси. Інакше — животіння в бруді, в приниженні, в нестачах тіла і — що гірше! — духу!

— Ходімо, Іванице, — кинув Дуліб. — Воєводі вже легше. Нас покличуть, як треба.

— Не привітався, лікарю, — запобігливо промовив Петрило, наміряючись перепинити дорогу Дулібові. — Не бачилися так давно. Здоров будь, лікарю.

— Здоров будь і ти.

Дуліб не зупинився. Іваниця подався за ним, лишаючи тих двох у притемненій гридниці.

— Бачив свою Ойку? — спитав Дуліб у переходах.

— Ні, не видко ж ніде.

— Чом же не пошукав?

— Петрило прилип і не відлипав, аж поки ти вийшов.

— Говорили про віщось?

— Випитував, хто нас спровадив у Суздаль.

— Сказав?

— Чи я дурний? Мовляв, самі й поїхали, як почули Войтишича та ігумена. Бо ж, мовляв, самі й спровадили нас. А він усе: хто?

— Не хотіли, видно, щоб ми туди їхали. Знали, як воно повернеться. Для них було б ліпше, аби я вже тут заявив, що винен у всьому Юрій Суздальський. Тоді проголосити це з церковних амвонів та зібрати віча в городах — ось і все. Так вони, мабуть, намірялися, а ми все поламали своєю дурною впертістю.

— Оце! Не така вже вона й дурна, виходить.

— Тепер виходить так. А коли ти в порубі сидів?

— Хто в порубі не посидів, той не чоловік. А ми ж з тобою благополучно вибралися.

— То пошукаємо твою Ойку?

— Не хочу. Знала, що ми тут, могла б і показатися.

— А коли не знала?

— То й тоді б могла показатися.

Дуліб не наполягав. Вони вийшли за браму. Київ западав уже в сон. Жодного зблиску світла не було над великим городом; доми, церкви, дерева зливалися в щось потворно-примарливе; був той час, коли ще не перекликається, розганяючи сон, сторожа і не погавкують ліниво з-під брам зледащені пси, час непевності й настороженості, час завмирання, переходу від кипіння, руху, колотнечі денної до спокою, безруху нічного. Щодня перед стемнінням сторожа виганяє з Києва всіх, хто не має в городі притулку на ніч, виїздять усі вози, виходять всі люди, навіть бездомні пси вибігають за городські брами, лякаючись лишатися на ніч у цьому загадковому, причаєному городі.

І лиш тепер, ідучи поряд з Дулібом, серед темряви й настороженості, збагнув зненацька Іваниця, скільки мала натерпітися торік Ойка, бігаючи ночами то до монастиря Феодора, щоб виманити звідти його, Іваницю, то пробираючись за брами Києва, щоб знайти їх аж на березі Почайни в Кричковій хижі. Чи її примушувано, чи сама вона, забувши про страх і небезпеку, намагалася перешкодити замірам отих, хто всіляко заважав Дулібові в його розслідуваннях. Самовільно чи примушувана? Хоч як воно було, але мав би пожаліти дівчину, а не казати їй прикрощі. Іваниця в темряві тяжко зітхнув, аж Дуліб засміявся.

— Шкодуєш, що не побачив? — спитав він.

— Оце ж. Бачив уже. Не сказав тобі, бо й казати нічого. Якась вона не така. Дика й дивна.

– Іншою не знаю твою Ойку. Поки дика, то й